На мить Сава відчув, що його спогадам ніби щось заважає. Він підвів голову і побачив прямо перед собою чорні очі Потурнака.
— Тебе, Приблудо, наче як зурочено, — мовив Петро. — Час би вже й оговтатись. Оті всі, — він обвів поглядом довкіл, — побували якщо не в дідька в зубах, то десь дуже близько. А, бач, радіють життю. В голосі Потурнака було щось добре, і від того Саві ще більше замлоїло на душі.
— Тра показатись характерникові. Хай зніме вроки, — вів своєї Петро.
— Не допоможе, — відказав Сава. — Та й гріх звертатися до чаклуна.
— Може, й гріх, але невеликий, — усміхнувся поблажливо Потурнак.
— До того ж не вірю я в це.
— Даремно. Оникій-характерник ще жодного разу не помилився. Якби були прислухалися до нього, менше лиха скуштували б.
— То він що, не тільки вроки знімає, а й віщує?
— Авжеж. Кулага-отаман, не послухавши його, сам згинув і з собою на той світ сорок братчиків прихопив. Правда, переполоху великого накоїв у Невір-царстві.
— Це могла бути випадковість, — зауважив Сава. — У військовому поході хтось обов’язково гине.
— Хтось — так. Але коли заздалегідь відомо, хто саме і о якій порі… Вони на чайках підпливли вночі до Гезлева… Невільників позвільняли, товари, які були кращі в крамницях, позабирали, в полон чимало турок-негоціантів захопили. Та вже в гавані зіткнулися з калгою Фети-Гераєм. Там і віддав Богові душу отаман Кулага. Сталося це вдосвіта, як і віщував Оникій.
Оникій-характерник сидів під дубом. Сава, котрий сподівався побачити старезного діда, вельми здивувався. Був то чоловік такого ж віку, як і Потурнак. Вже за півсоті кроків від нього Саві стало якось незатишно, та коли вони привітались, невидимий опір раптом зник. На нього дивилися очі, в глибині яких причаїлося співчуття.
— Не наврочено, не наврочено, — сказав Оникій, ніби продовжував щойно перервану розмову. — Журба тебе обсіла. Та ти не побивайся так, синку. Батьки твої живі-здорові, а от з іншого боку погано. Не знаю чому, але погано.
Оникій сидів на траві, підібгавши по-східному ноги. На ньому були тільки полотняні шаровари. Обличчя й голова поблискували від недавнього гоління. Пелехаті брови — єдина рослинність на лиці — стирчали двома кущами колючок. На мить Саві здалося, що цього чоловіка він уже десь бачив, до того ж зовсім недавно.
— Не бачив ти мене, синку. То з батьком твоїм ми зналися. Адже ти син Карпа?
Хвиля страху накотилася на Саву. Але якби він кинувся втікати, то ноги не понесли б, бо здерев’яніли. Із заціпеніння вивело голосне “крря-я!” десь у верховітті.
Помітивши, як здригнувся молодий чоловік, Оникій сказав:
— Не бійся. То мудрий птах, хоч і зажив лихої слави. — Він підніс руку, покликав: — Ходи-но до мене, мій метелику.
З крони дуба впало щось велике, чорне. Сава відчув омах крил і побачив, як у руку Оникія вчепилися кігті крука. Птах потупцював по витягнутій руці, немов по гілці, і вмостився на плечі. Тоді повів жовтим оком на Потурнака, потім на Саву. Його увагу привернув срібний хрестик на шиї.
— Сховай, синку, хрестика, бо Стефан змалку полюбляє всілякі блискучі предмети, в того злотого поцупить, в того гудзика…
У Сави з’явилося відчуття гріховності, ніби він дуже завинив перед Богом.
— Не чортівня це, — посміхнувся Оникій, чим ще більше здивував Саву, бо саме так той і подумав. — Я підібрав Стефана пташеням. Ми з ним і від інквізиції разом утікали, і прокльони православної братії зносимо. Га, Стефане? — звернувся до птаха, та раптом змінився в обличчі й ніби аж посірів. — Не знаю, не знаю, де вона! — закричав. — Не бачу! Слід чорний — горе її бачу, самої ж не бачу!
— Оникію. — озвався несміливо Потурнак, — зроби, щоб він уві сні не кричав.
— Ідіть геть! — гарикнув характерник раптом зчужілим голосом.
Щось лихе визирнуло з-під колючок-брів. Здавалося, ворожа людській природі сутність непомітно заволоділа плоттю доброго чоловіка.
Сава відчув, як Потурнак узяв його за руку, і вони позадкували від Оникія і чорного птаха, що, здавалося, був частиною його грішної душі.
— То вже не Оникій, — чомусь пошепки сказав Потурнак. — Можна й інквізицію зрозуміти, котра за ним полює по всій Україні. — Коли вже відійшли подалі, він знову озвався: — За місяць до того, як Орда Томаківську Січ зруйнувала, бекетові, котрі з дозору повернулися, клялися всіма святими, що бачили в степу віддалік їхньої фігури Оникія. Він прошкував до них зі своїм Стефаном на плечі; довго й повільно йшов. І коли хлопці, не витримавши, пішли йому назустріч, він зник — разом з птахом. У траві, де він ступав, слідів не бачили. А того дня, як з’ясувалося, характерник сидів під таким самим дубом і птах був при ньому. До речі, цей дивний чоловік ні під яке інше дерево не сяде. Це тоді Оникій радив гетьману не йти на Київ. Але те, що вирішується на колі, вже не відміняється. І більша частина війська вирушила, аби поквитатися з київським воєводою.
— Я пам’ятаю ту облогу Києва, — зауважив Сава. — Був у місті.
— От-от… Коли вони оточили Київ, татари й напали на Січ. Правда, з настанням темряви ті, що залишилися там, на Січі, встигли втекти на човнах і врятувалися. А от сам городок було вщент зруйновано. Багато худоби, коней захопили кримці. До того випадку до Оникія ставилися в кращому випадку терпимо, а хто й вороже. А вже потому він став поважний козак. Рани йому довіряють, вроки знімати, зуби замовляти.
Тієї ночі Сава вперше не схоплювався і не кричав уві сні. Йому здавалося, що він спить не на грубо збитому ліжку, а на павутинні, яке дрібно-дрібно коливається. Картини полону, котрі переслідували його щоночі, не минали, але тепер він роздвоївся на того, хто втікав, і того, хто спостерігав збоку. Сава бачив себе на дні річки з очеретиною в роті, спостерігав, як гасали берегом вершники, шукаючи втікача; чув, як кримці окриками й лайками піднімали зі сну і в’язали по кільканадцятеро бранців; бачив, як у передсвітанковій імлі віддалявся великий натовп, оточений людьми на низьких гривастих конях. Він уже був більше спостерігачем, аніж учасником подій.