Золото і кров Сінопа - Страница 24

— А що діється в Казікермені?

— В Казікермені залишилася тільки фортечна залога. Всі інші, і з ними ногайці, подалися грабувати Молдавію. На ніч турки замикають брами і виставляють посилену сторожу.

— Ми зможемо прослизнути повз фортецю непоміченими?

— Ні, Богдане. Вони перетяли Дніпро товстим ланцюгом. З Казікермена до острова Тавань і з Тавані до Арслана — з лівого берега. До того ж на фарватер спрямували гармати.

— Шкода, — сказав Микошинський. — Отже, наш вихід у море не буде для них несподіванкою.

У судні гетьмана, крім двох команд веслярів, котрі щогодини змінювали одна одну, були ще Приблуда, Потурнак, сурмач і Вольф Бредель — посланець германського імператора. Цей худорба не випускав з рук прапора Рудольфа Другого. Ще один прапор — Базавлуцької Січі — майорів на щоглі отаманської чайки.

Проминули гирло невеликої річки Дрімайлівки, а невдовзі на похилому березі з’явились руїни безлюдного міста-фортеці, невідомо ким і коли побудованого, як і ким і коли зруйнованого. Від нього до Казікермена лишалося півтори-дві години швидкої плавби. Згасав день, і вже густішали сутінки; довкіл ні голосу, ні вогника. Тільки чулося рипіння кочетів та плюскіт води під сотнями весел.

Коли вже засутеніло, на кормі передньої чайки дали знак, і судна зупинилися. Гетьман наказав чайковським зійти на берег. А там, на колі, запропонував план узяття Казікермена.

Прогриміли гарматні постріли.

— Почалося, — тихо мовив Потурнак.

Він сидів поруч із Савою на отаманській чайці і вдивлявся в нічний обрій, на якому з’явилася слабка смуга світла.

То були не ранкові промені; то півтисячі козаків, що ховалися в порослій чагарями ярузі неподалік від Казікермена, майже одночасно запалили смолоскипи і кинулись на фортецю.

Яничари, збиті з пантелику великою кількістю людей з палаючими головнями, що з’явились невідь-звідки, розпочали гарматну стрілянину. Проте ядра летіли над головами напасників, бо ті вже долали передфортечний рів. Тим часом збігалася сторожа з усього укріплення. І тут козаки разом загасили смолоскипи; настала темінь, яку розривали спалахи мушкетних пострілів на стінах. Скоро яничари, збагнувши, що ціляться в ніч, припинили стрілянину і приготувалися відбивати штурм.

Чайка гетьмана уткнулася в стрімкий берег біля самої фортеці. Сава, а за ним Потурнак і сурмач позіскакували з судна й поспішили слідом за Микошинським. Від інших чайок, що причалили неподалік, теж бігли люди. На фортечних стінах і побіля них не вгадувалося жодного охоронця. Проте браму, до якої привела кам’яниста дорога, було замкнено. Гетьман сказав щось одному з гармашів, і той кинувся назад до суден і скоро приніс барильце з порохом.

Вибухом зірвало не тільки браму, а й вежу і частину стіни. Сильний спалах на мить освітив мур фортеці, білі будинки під рудими черепичними дахами, вирвав з мороку Дніпро, на поверхні якого, здавалося, плавав товстий ланцюг, а віддалік стояла галера.

Яничари, збагнувши, що люди зі смолоскипами не основні сили нападників, а тільки приманка, кинулись у прибережний бік міста, але там уже панували козаки. У мороці ночі сіре вбрання робило їх схожими на тіні, що ковзали між будинками; багато хижих тіней.

— Гяури! Гяури! — волали турецькі воїни, запекло відбиваючись.

Дехто з них уже конав, розпластавшись на землі, а більшість втікала до південної брами.

Ще один сильний вибух трусонув нічне небо. То висадили в повітря місце, де кріпився ланцюг, яким перегороджували Дніпро. З цим вибухом, що припав на кінець ночі, темінь стала кудись витікати; спочатку з’явився мінарет, потому дах мечеті, затим оселі й кам’яниста дорога, що перетинала місто з півночі на південь. Тим часом зо дві сотні яничарів, діставшись конов’язей, повискакували на коней і охляп погнали в степ. Білі плащі майоріли на вітрі і робили їх схожими на духів, котрих зненацька застав світанок, і вони намагаються хутчіш покинути цей світ.

— Погано, — мовив гетьман, дивлячись їм услід.

— Що погано, пане-батьку? — поцікавився Приблуда.

— Звістка про напад скоро пошириться… В Очакові нас може підстерігати ціла ескадра.

Сава раптом усвідомив, що стоїть на тій самій дорозі, якою йшов у гурті бранців кілька місяців тому. На мить відчув гострий біль у зап’ястях від сириці (то була тільки пам’ять про біль), немовби побачив смаглявих казікерменських дітлахів, котрі кидали в невільників камінцями. Де ті діти? Де мешканці, що тоді дивилися на людей у валці, — хто з цікавістю, хто вороже, а були й такі, чиї очі теплилися співчуттям. З осель не з’явилося жодної душі. Сава раптом відчув, що гостре бажання помсти, яке сиділо в ньому з часу полону, зникло, ніби вигоріло, і від нього залишився самий тільки попіл.

І тут з дворів почали виходити люди. То були невільники, яким нікуди, та й не треба було втікати. Дехто мав на ногах колодки, дехто ланцюг з ядром.

На обличчях багатьох воїнів, хто прибіг на поклик сурми, вгадувалося розчарування, а в очах блискали лихі вогники. Козаки нагадували голодних вовків, яких відірвали від переслідування здобичі. Більшість мешканців повтікали на конях крізь південну браму, щойно почувши постріли, решта — жінки, чоловіки яких пішли в похід на Молдавію, старі та діти — замкнулись у мечеті.

— Батьку, накажи підірвати мечеть! — кричали з натовпу.

— Богдане, не роби цього, — порадив Потурнак, який стояв поруч з гетьманом.

— Братове, — звернувся ватаг до натовпу. — Казікермен — це бідна турецька залога — і тільки. Я ж веду вас туди, де золото, зброя, якій ціни немає, дорогі сукна… Якщо ж затримаємось тут, то звістка про наш намір дійде до Стамбула хутчіше, ніж ми виберемося в Чорне море. Султан зжене до Очакова всю свою армату, аби перетнути нам шлях.