Золото і кров Сінопа - Страница 32

Дехто з команди з вигуками “Шайтани!” — кинувся за борт, а решта, отямившись, накинулись на нечисленних нападників. Це були загартовані в боях військові.

Тим часом грецький негоціант здер з себе бороду. А драгоман, вихопивши з-за пояса отетерілого капудана пістоль, ткнув ним у живіт баші.

— Накажи припинити опір! — гарикнув. — Нехай здаються, Бекіре, — приречено пробелькотав вельможа.

Але капудан, нарешті звільнившись від омани, щосили затопив баші в живіт, і той повалився на палубу.

— Собака! — вилаявся злостиво Бекір.

Хтось із козаків змахнув шаблею над його головою, але недавній грецький гендляр, а тепер козацький гетьман спинив:

— Стій! Він нам живий потрібен. Бекіра зв’язали його ж поясом.

Наблизився каїк від грецького вітрильника, повен озброєних людей. І саме вчасно, бо яничари, усвідомивши, що вони в більшості, почали оточувати козаків-підводників. Захопившись і вже смакуючи перемогу, вони не помітили нападників у грецькому одязі, що стрибали на палубу з правого борту. А уздрівши їх, заволали і вмить розділились на дві частини. Це була гідра, яка вимахувала десятками шабель, вигукувала погрози, прокльони й лайки і яка розпалась на дві менші, але кожна переважала числом нападників. Гідра шаленіла, втрачаючи шматки своєї плоті і разячи ворога. І була б перемогла, якби з імли не виринула козацька ескадра. Сорок чайок сунули суцільною лавою. Здавалося, з заходу накочувалася велетенська хвиля. Рипіння кочетів і плюскіт води під веслами заглушили брязкіт шабель. Чайки зусібіч оточили галеру, мало не уткнувшись носами в її борти.

— Здавайтесь! — закричав Микошинський турецькою. — Опір марний!

За ним заволав Бекір:

— Правовірні, не здавайтесь! Гяури однаково повбивають вас!

Зачувши крик капудана, яничари осатаніло кинулись на ворога, але палубу вже заповнювали козаки з чайок. Прогриміли мушкетні постріли. Турецькі військовики, що були скупчилися біля двох щогл, стали падати від куль. Ті ж, хто вцілів, і не думав здаватись. Від їхніх гострих кривих ятаганів валилився з ніг то один, то другий козак.

Тим часом Петро Потурнак витяг з капуданової кишені ключі й кинувся до закутих невільників. Звільнені від ланцюгів, вони брали з рук мертвих шаблі й лізли в саму гущу бойовища.

Була невластива для осінньої пори ясна і тепла ніч. На палубі великого військового судна в медв’яному сяйві місяця корчилися й стогнали поранені, валялися чалми, шапки з червоними шликами й китичками, тьмяно поблискували калюжі крові.

Наставав ранок. Козаки викидали за борт мертвих турецьких воїнів, перев’язували своїх поранених.

Кошовий відкликав Саву.

— Молодець, синку, — похвалив, показавши на підводні човни. — Такого ще світ не бачив.

— Теча була, пане отамане, — відказав Приблуда. — Воду чоботом виливали через димар.

— Але ж живі, дітки, живі!

— Бог поміг, — озвався В’юн.

— Аби тільки Бог і надалі був з нами, — сказав Потурнак, спостерігаючи, як двоє козаків силкувалися викинути за борт пораненого яничара. — То вони погано роблять, Богдане.

— Гей, хлопці, погукав Микошинський, — не по-християнському чините! — Іновірці вони, отамане, вороги наші, — озвався один з тих, хто намагався відірвати турка від перил, за які той ухопився.

— Вони переможені. Негоже лицареві на ката обертатися… Осавуле! — звернувся до Нетудихати. — Простеж, аби поранених турків перев’язали і в трюм замкнули. А здорових — на місце веслярів, на ланцюг…

Бранців нарахували двісті п’ятдесят, стільки ж, скільки й веслярів на судні, — по п’ять на весло. Це були молоді, дужі, хоч і виснажені поневірянням люди. Поміж них угадувалося кілька десятків українських посполитих, підстрижених під макітру, та козаків з закривавленими оселедцями. Решта — польські й молдавські селяни. Козаки виявилися наливайківцями, що їх полонили в Молдавії; вони одразу ж зажадали зброї.

Тим часом Микошинський скликав чайковських у покої Алі-баші.

— Як бути далі, панове? — звернувся до всіх. — Галера неповоротка. Стримуватиме нас у дорозі.

— На дно її, — порадив хтось.

— А куди веслярів-галерників і невільників подіти? Всіх їх близько чотирьох з половиною сотень… На грецькому вітрильнику вони не вмістяться.

Озвався осавул:

— Галеру з посполитими й пораненими козаками на Січ відправимо, а грецьке судно з молдаванами й поляками хай з нами йде. А там — ми на Сіноп, вони — на північ. Знайдуть місцину на узбережжі Болгарії, а там майнуть хто куди.

— На Січ, кажеш? У гавані біля Очакова стоїть п’ять таких, як оця, галер, — відказав Микошинський. Поміркувавши, вів далі: — Зробимо так: судно з пораненими братчиками, галерниками і всіма, хто побажає, відправимо на Дон. Там наші залоги. Перебудуть, одужають і через Дике Поле на Січ. Коней їм донці дадуть. Решта сядуть на грецький вітрильник і — на захід курс, до болгар чи румунів… Молдавани мову румунську знають, проведуть поляків до себе, а там уже буде простіше. Галеру ж оцю разом з сімдесятьма гарматами та полоненими турками козакам донським подаруємо.

Зашили в парусину загиблих запорожців. Священик відспівав панахиду. Тоді опустили тіла в море і відсалютували з мушкетів і гармат. Братчики на чайках і галері хрестилися, спостерігаючи, як ідуть на дно тіла тих, хто ще недавно ділив з ними весло й казанець, співав і жартував.

— Упокій, Боже, душі їхні, — сказав Микошинський, коли зник у хвилях останній з покійників.

Уже сонце було на півдорозі до полудня, коли козацька флотилія взяла курс на південь, грецьке судно — на захід, а галера, якою правили поранені січовики, а за матросів були недавні невільники, — на північний схід. Лоцманам турецьким і капуданові Бекіру було обіцяно свободу, якщо вони проведуть судно повз Азовську фортецю в Дон. Алі-башу Микошинський забрав із собою.