Золото і кров Сінопа - Страница 45

На бездоріжжі верблюди час від часу спотикались. Тепер Сава не міг би вже сказати з певністю, чи бачив Оникія. Проте він звернувся подумки до характерника: “Оникію, скажи, що буде з моєю Меланією?” Але відповіді не дочекався.

Зненацька долинув якийсь звук. Пустеля вночі не безмовна; комахи, птахи нічні, шакали створюють звукове тло ночі, яке, трапляється, порушує рикання лева, що порається над здобиччю. Сава прислухався, та ще раніше дослухався Потурнак.

— Схоже, то таки був знак, — озвався він. — Ну, оте видіння, що тобі приверзлося.

Вони завели верблюдів у кратер бархана. Петро, щось лагідно промовляючи та поплескуючи по колінах, поклав тварин. І саме вчасно, бо віддалік на караванній дорозі проскакало кілька вершників. Якби не глухий стукіт копит, їх, одягнених у все біле, можна було б вважати за духів пустелі. Коли вершники зникли, Сава побачив, що Потурнак стоїть навколішки і бурмоче щось незрозумілою мовою, час від часу підносячи руки до обличчя та б’ючи поклони.

— Отямся, Петре, що ти робиш!? Це зрада Бога нашого!

— Зрадити Бога, — відповів Потурнак, закінчивши молитву, — це зробити іншій людині погано. Бо кожна сутність людська — то частка Господа… А молюся я так, бо саме так його на цій землі вшановують. Він тут господар і знає, хто заслуговує на покару, а хто на прощення.

— Боже милостивий, Діво Маріє, Ісусе Христе, пробачте Петрові єресь його! — простогнав Сава.

— Братику, ти просиш заступництва для мене у тих, до кого я звертався в своїй молитві. Господь тут Аллахом зветься, Діва Марія — Майрйам, а Ісус Христос — сином Майрйам. Це вони напутили мене не залишатися у таборі купців. Інакше нас уже везли б на розтерзання до Сінопа.

— Ти гадаєш, що оті в білому — по наші душі?

— Авжеж. Гінці до Стамбула не стали б обирати найдовшу дорогу через пустелю. Вони зараз женуть своїх жеребців шляхом, що над морем. Цих же послали по нашому сліду. Їм відомі наші прикмети… Але ми поїдемо по бездоріжжю на північ. За кілька верст від того місця, де я збирався заночувати, є вірменське поселення. А звідти й до шляху, що над морем, не так далеко. Там уже нас не виглядатимуть.

Була північ, скінчився пісок, і ратиці верблюдів зацоками по каменю. Скоро тварини прискорили ходу, хоч їх ніхто й не підганяв.

— Бач, зелень відчули, — озвався Петро.

В улоговині, куди вони спустилися, верблюди самі знайшли кущі і накинулись на них. Тим часом Потурнак розшукав джерельце у скелях і, витягши з сакви бурдюк, став його наповнювати.

— То як, братику, заночуємо тут? — озвався він. — Принаймні є де сховатись.

— А як заночуємо, то коли прибудемо до Стамбула?

— Десь перед обідом шостого дня.

— Але ж тоді може бути пізно…

— Навряд. Судно, на якому везуть твою Меланію, заходитиме попутно в кілька портів.

— А що купцеві завадить продати її в будь-якому з них?

— Ні. Такий товар везуть тільки в столицю, де багато грошовитих людей. Та й Зухра сказала, що купець готував дівчат до Стамбула.

— Петре, звідки ти все це знаєш? Ти буцімто тут народився й виріс.

— Я потрапив сюди, друже, коли мені й дев’ятнадцяти не було. Попри ненависть до загарбників я побачив, що люди тут не лихі. Мене завжди дивувало, що господар мій — скнара на торжищі, — коли наближалося свято, сумлінно підраховував прибутки і сорокову частину від усього заробленого віддавав сиротам і вдовам. Бо так записано в Корані. Він любив казати при цьому: “Аллаха не обдуриш”. І Бог давав йому. В родині його завжди панував лад — дружини поміж собою не сварились. Та й тепер ось, бачиш, місто все братчики наші сплюндрували, а його оселя залишилася незаймана. Йому навіть повернено втрачене колись. Аллах справді великий, справедливий… Але нам, братику, час уже підкріпитись.

Двогорбий верблюд, з усього, належав багатому купцеві, який до Сінопа прибув здалеку. В одній із сакв вони знайшли в’ялену верблюжатину, торбину сушених фініків, глек з паклавою, чимало часнику та коржі, загорнуті в пальмове листя, щоб не висихали. То був запас харчу на кількох караванних. Друга саква містила речі для спання і наполовину була заповнена вівсом.

— Петре, от ти кажеш про справедливість Аллаха, — озвався Сава, жуючи верблюжатину з часником. — Чому ж він тоді забрав у мирної людини — купця — і передав нам — розбійникам — його добро?

— Ми не розбійники, Саво… Ми тільки знаряддя помсти в руках Аллаха за несправедливість його вірних. І цей купець, харчі якого ми їмо, колись завинив. Може, й не він сам, а хтось із його рідних — ну, батько, дід, прадід… Кожен рід має свої спільні терези, які накопичують добро і зло. В часі шальки коливаються залежно від того, що на них падає. Зрештою може настати час, коли переважить лихе. І тоді приходить покара — кому більше, кому менше.

— Щось таке я чув від Оникія Колодуба, — сказав Сава. — Але ж Оникій — нечистий, а ти віриш у Бога.

— Оникій не нечистий. Від нього-бо лиха немає людям. Він інший. В сутності його багато такого, чого простій людині Господь не дає. Нагорода це чи покара — хто зна.

— Але ж він може бути в двох місцях одразу. А це чаклунство.

— Братику, тоді чаклуном слід вважати також святого Івана Богослова, котрий у дусі опинився перед престолом Господа Бога нашого. Почитай-но його “Об’явлення”, що в Новому Заповіті…

— Там справді таке пишеться?

— Авжеж. Десь так: і ось я в дусі опинився… Якщо існує той, інший, світ, то неправильно було б думати, що немає й проходів до нього. Десь вони є. Не в просторі і не в часі, а в сутності людській. Звичайна людина перетинає цю межу двічі на життя: коли народжується і коли помирає. Але є й такі — нащо тільки їх Господь створив? — які наділені здатністю мандрувати у той — другий — світ і повертатись у світ смертних так само легко, як ми мандруємо по землі.