Золото і кров Сінопа - Страница 48

Табір спав, чулося хропіння та сонне буркотіння натомлених братчиків. А на лівому березі (правого не було видно), коли хмара місяць відкривала, вгадувалися постаті дозірних.

Нетудихата повернувся до свого шатра і по хвилі звідти вийшов козацький ватажок у власному вже кунтуші. Осавун не оповів, що сталося, а тільки запевнив, що тепер снові гетьмана вже ніщо не зашкодить. Але у власному наметі Микошинський заснути не зміг. В ньому-бо пахло смертю. Він не міг би сказати, що то був за запах, але він був таким самим, яким тхнуло й від навчителя стрільби.

З нічного дозору не повернувся тільки один з другої чайки. Група, що її послав Микошинський на пошуки, причалила до острова ні з чим.

— Мабуть, вовки загризли, — висловив припущення осавул.

— Ага, було чути виття в степу, — підтвердив один з берегових дозірних.

А під обід у багатолюдному таборі виявили, що кудись зник чайковський другої чайки і його підчайковський з провіанту й набоїв.

— Вони вчора подейкували, що непогано б на вепра піти, — озвався один з тієї ж чайки. — Мовляв, це найкраще місце і час, коли можна вполювати вепра.

— З шаблями на вепра? — зауважив чоловік, що ночував в одному наметі із зверхниками другої чайки. — Он їхні мушкети й пістолі лежать…

— Якби вони пішли на полювання, то по-перше гетьмана попередили б, по-друге взяли б якийсь із човників, а по-третє їх там помітили б дозірні, — сказав осавул.

Зауваження Нетудихати занепокоїло. У колі запала тиша. По хвилі озвався один з тієї ж — другої чайки, що досі уважно спостерігав за осавулом:

— Випарувались вони чи що? Десь же мусять бути.

— То пошукайте, — мовив осавул. — А тільки де?

— Гадаю, на правому березі, — сказав той же чоловік. — хто зі мною, братове?

Зголосилися ще п’ятеро. Збиралися недовго; з намету вийшли озброєні до зубів, з важкими заплічними торбами.

— Нащо стільки всього? — поцікавився осавул.

— На татарську сторону йдемо. А там усе можливе… Чи не хочеш з нами, осавуле? — прискалив око чоловік.

— За другим разом, Буцматий. Якщо доведеться вас шукати…

Тим часом один із шестірки відв’язав човна і погукав щоб ішли. Вже з човна той самий козак подав голос:

— Не доведеться тобі нас шукати, Нетудихато.

Старшина тільки розвів могутніми немов клешні руками. Мовляв, не доведеться, то й не доведеться.

ПОДОРОЖ ДО АКЕРМАНА

Вітер хоч і надимав вітрила, але судно капітана Ягджи-огли через великий вантаж ледве встигало за військовою галерою. Псувалася погода; на гребенях хвиль з’явились “баранці”. Капітан, завваживши те, занепокоївся.

— Хоч би не заштормило… Ти казав, достойний, — звернувся він до Потурнака, — що хадж здійснив. Попрохав би в Аллаха…

— Та ж капудан ти, а не я. Всевишній до тебе швидше прислухається ніж до мене.

Ягджи-огли провів долонями по обличчю.

— О, Аллах, пробач дитяті своєму нерозумному за його гріхи. Ну, бавився я в портах Італії напоями, що розум тьмарять, бавився… Ібліс поплутав! Ну, не віддав я торік сорокової частини своїх прибутків бідакам і знедоленим…

— Попроси пробачення в Аллаха за спробу здирництва, — зауважив Потурнак.

— Пробач мені, Вседержителю, що я хотів був стягнути з чесного мусульманина велику плату…

Тим часом військовий корабель, який ледь-ледь угадувався на обрії, став збільшуватись. З усього, там вирішили дати відпочинок веслярам. Та коли трищогловий когг з провіантом наблизився, то з нього побачини неподалік невелике судно. Вітер йому шарпав вітрила, а на палубі й біля стерна нікого не було видно. Петро одразу впізнав сандал, пасажирами якого вони мало не стали. До нього наближалася шлюпка з галери.

— Що б воно означало? — подав голос Потурнак.

— Схоже, що на тому судні пірати побували, — відказав капітан. — Людей або повбивали, або ж полонили щоб продати. Он, яничари до нього пливуть — з’ясують.

Петро простягнув руки до неба. Своє звернення до Аллаха він пересипав сурами з Корану, висловами перших каліфів і праведників ісламу. Ягджи-огли здавалося, що довкіл цього чоловіка заіскрився ореол щирості і доброти.

— Справді, шкода людей, — озвався капітан, — Ти, достойний, прямо як імам.

— На місці тих нещасних і ми могли б опинитись, — відказав Потурнак.

Сандал обчистили, але не пошкодили. На ньому не виявили також жодного трупа. Скоро команда, зібрана з яничарів і матросів, повела це судно курсом на Акерман.

Двері каюти залишалися незамкненими, та виходити вдень дівчатам не дозволялось. Виводили їх у сутінки, але перед тим господар власноручно поправляв паранжу, доскіпливо видивлявся аби не було видно жодного клаптика тіла. За ними, немов тіль, слідував раб. Він хоч і змінив плащ бедуїна на теплий халат, але обличчя, як і раніше, ховав під шматком тканини, що звисала збоку від чалми. Під вечір матросів на палубі було мало, та й ті при наближенні жінок відводили очі.

— Дивний світ у них, — озвалась Наталка. — то тебе ладні згвалтувати на очах у всіх, а то бояться навіть глянути у твій бік.

— Дивний, — мовила Меланія. — Десь я чула, що найлегший спосіб укоротити собі життя — це втопитись.

— Облиш про це й думати. З нас не знущаються, а наш аравієць виявився напрочуд дбайливою людиною.

— Дбайливою? Він просто добрий господар. Ми його власність.

— Та ні ж-бо. Я серцем чую. І поводиться по-християнському. Уже тиждень пливемо. Ночі довгі… А він жодного разу…

— Якщо він мене торкнеться — я втоплюся.