Золото і кров Сінопа - Страница 57

— Він полуфшив закон, — почулося шепеляве. — Дівок пли собі тфимав.

— А ти що скажеш? — звернувся осавул до другого — невисокого.

— Розв’яжіть і відпустіть, тоді скажу. А інакше, хоч закатуйте, й слова не вимовлю.

Осавул подивився на Микошинського. Той кивнув, мовляв, розв’язуй.

Чоловік розтирав зап’ястя посинілих від пут рук.

— Чхати йому, — він кивнув на прив’язаного, — на тих дівчат. Він хотів заволодіти усім добром, а потім гетьманом стати. А дівчата то — тільки привід. У нього чи не на кожній чайці є своя людина. Він обіцяв нам — тим, хто його підтримає — левову долю добра… І скористався б цим раніше, якби хтось не повбивав дівчат. Багато хто з братчиків обурювалися, що в таборі жінки.

Микошинський показав булавою на прив’язаного.

— Яка буде ваша воля?

— Дрючкувати! Дрючкувати! — почулося зусюди.

Тоді показав на розв’язаного

— А з цим як бути?

— Ув’язнити! Допитати!

— Так і зробимо, — сказав гетьман.

По тих словах двоє з осавулових людей накинулись на меншого, зв’язали йому руки і знову прив’язали до дуба, але вже спиною.

— Дивись, — наказали.

Тоді Нетудихата підійшов до другого дерева, підняв кий і вчистив прив’язаного по широких, як у тлустої жінки, сідницях. Здоровило неприродно вискнув. Другим ударив осавулів товариш — по спині. Утворилася довга черга… Спочатку злочинець кричав, тоді хрипів і нарешті з рота в нього потекла кривава піна. Він обм’як. З часом у нього вже не залишилося жодної цілої кістки.

Так і покинули його прив’язаним до дерева.

Не всі поверталися до Січі. Кожного восьмого не дорахувалося козацьке військо. Немало було й поранених, а поміж них і таких, яким не довго лишалося ряст топтати. Дехто вже й висповідався попові, у якого з-під ряси виглядав кінчик шаблі. Братчики виходжували їх, як могли: поїли напарами з цілющих трав, рани мазями на меду виготовленими змащували, подорожник прикладали.

Здорові ж очікували черги сісти за весла; декотрі лежали посмоктуючи люльки-носогрійки, інші походжали помостом між двома рядами гребців, ділилися своїми намірами на майбутнє. На прикутого до щогли ланцюгом ніхто не звертав уваги. Його очікувала кара нагаями й вигнання.

З носової частини судна, де була каюта гетьмана, піднявся на поміст осавулів помічник. Він підійшов до в’язня, відімкнув замок і на ланцюгу повів у каюту.

За столом сидів Нетудихата; обіруч від нього лажели нагай і оголена шабля.

— Вибирай, Якими, — сказав осавул, киваючи на знаряддя, одним з яких мусив спізнатися в’язень.

— Я вже вибрав, — відказав той.

— Хто з братчиків вашої — другої чайки був у змові з Буцматим?

— Небагато, всього з дюжину-півтори, разом з тими, які пішли на пошуки зниклого чайковського.

— А решта?

— Решта? Третина команди підтримувала їх, проте відкрито своїх настроїв не виказувала. А більшість — то все білі. Їх не втаємничували.

— А на інших чайках?

— Кожен з нас — вісімнадцяти мав друзів поміж команд. Хто з ким товаришував — невідомо. Знали чайковський, підчайковський і Буцматий. То був осередок. У своє коло вони впускали тільки того, в кого хотіли щось вивідати. Намірами ж ні з ким не ділилися.

— Ти казав, що вони хотіли заволодіти скарбом, а Буцматого зробити гетьманом…

— Це кінцева мета. А я кажу про дії, які до неї вели. Так, про намір убити Богдана знало лише шестеро. Мене і ще двох вони притягли тільки тому, що ми випадково підслухали їхню розмову. Якби відмовилися, то отримали б стилет у спину.

— Ти міг би повідомити гетьмана…

— Тоді б спливло й те, що я був у гурті змовників.

В’язень стояв, з його зап’ястя звисав ланцюг з важким замком.

— Зніми з нього наручник, — наказав осавул підосавулові. І знову до в’язня: — Як ти міг вклепатися в таке, Якиме!? Ти ж не якийсь білий, новак, а гартований січовик…

Чоловік усміхнувся, розглядаючи рану від браслета на зап’ясті. Тоді повів очима на шаблю й нагая, спитав:

— А що, Мартине, з’явився й третій вибір?

Осавул пропустив те зауваження повз вуха, натомість поцікавився:

— Це зріло ще до походу, чи вже в дорозі?

— До походу — не знаю. Так, балачки, чутки поширювали про Богданову бездіяльність і буцімто корисливість. Але тому мало хто вірив.

— Коли саме почалося оббріхування?

В’язень наморщив чоло, щось пригадуючи.

— Невдовзі по тому, як характерника Оникія хотіли вбити… Ага, згадав, коли Кубуся пов’язали. Буцматий тоді по куренях став ходити. І курінний наш, він же чайковський, також… Та й до них стали приходити від інших куренів.

— Багацько?

— Та ні, по одному-двоє.

— І з мого також?

— Ні. З першого не було.

— Вони що, товаришували?… Ну, Кубусь з Буцматим?

— Авжеж. І не тільки з Буцматим, а також з курінним і підкурінним. Вони ото гуртувалися осібно і про щось балакали подовгу. А часом зникали й поверталися вже без Кубуся, досить пізно.

— Кубусь був із ляхів — єзуїт, — сказав Нетудихата. — А Буцматий — наш бровко. Що їх пов’язувало?

— Буцматий не зовсмі нашої крові. З-під татарина він. Батько його з тих татарських розбійників, які нашкодили у себе в Криму і, ховаючись, забрели на Січ. Козакував, а потім зимівник купив у одного нашого, десь на Орелі — річці, що в Дніпро впадає. Курінний також не з наших — із сербів.

— Та він же православний, як і більшість сербів.

— То й що? І Буцматий православного вдає, а молиться нишком якомусь деміургові — хто його втямить, що воно таке. Він лихий і жорстокий. Ми не вбивали мирних людей у Сінопі, лише грабували. А він і вбивав, і знущався. Це він мені пригрозив, що як не піду з ними… До речі, підкурінний також не з наших.