Золото і кров Сінопа - Страница 61

Тим часом уже стало видно фортецю, більша частина якої виростала прямо з моря, біля неї поодинокі постаті. А з півдня, з пустелі, здавалося, витікав рудий потічок і осідав на піску біля брамного берега. То була вервечка каравану з нав’ючених верблюдів і мулів. Все, як і раніше… А тільки не було вже неприступної твердині — перлини в короні султана — наймогутнішого з володарів світу.

— Ти, ба, Ібн Джафаре, життя вливається в Сіноп, — озвався капітан. — Караван. Якби тамтешній люд справді вигубили б гяури, то купцям ні з ким було б торгувати. Шкода тільки, що ті, кого ти розшукував в Істанбулі, зникли. А так би ми привезли вцілілим жителям великий подарунок. Нехай би скарали на свій розсуд…

— Авжеж, шкода, — погодився купець. — Але чи компенсувала б та страта бодай часточку нещасть, заподіяних тими іблісами?

— Може, їх ще впіймають… — сказав капітан, дослухаючись до ударів бубна, у такт якому занурювались у воду по двадцять п’ять весел з кожного борту. З наближенням до берега гупання ставали дедалі рідші і весла вже, здавалося, не загрібали, а ковзали по воді.

— Навряд чи, — відказав Ібн Джафар. — Чоловік, якого я розшукував, знає всі закапелки Істанбула, всі дороги. Він міг податися в Аравію і там пересидіти. До речі, він більше схожий на араба, ніж на козака, — високий, сухопарий, смагляве лице має…

— Ти обшукував усі кораблі чи тільки ті, що йшли курсом на Фана Кара Тенгіз?

— Тільки такі. І всім, кого обшукував, повідомляв прикмети… Останнім судном, яке я обшукав, був неф венеціанський, що йшов курсом на Акерман. Його капудан — якийсь серб.

Ібн Джафар зійшов на берег з порожніми руками. Увесь його вантаж складали жменька монет у кишені і перстень з діамантом на підмізинному пальці, який купець обачно перев’язав смужкою батисту, ніби палець був порізаний. Його особисті речі, неспроданий крам залишилися на судні Юрем-бея. Все було, як і раніше, тільки на березі валялося чимало непотребу. І все ж це був уже другий берег — він випромінював тривогу й жах. З наближенням до брами, на якій не було варти, тривога дедалі густішала. Купцеві здалося, що він прошкує не смугою землі, яка відділяла море від фортеці, а межею між світами живих і мерців. Він озирнувся і побачив сліди своїх ніг на піску — один чіткий, другий нечіткий, що був відбитком коротшої ноги. Брама виявилася розчиненою навстіж — без варти, немовби то була брама в пекло. Бо ворота в рай вузькі-превузькі. Поминувши арку, Ібн Джафар занурився у відчай і жах, які ще не вивітрилися з фортечного простору. Їх еманували згарища деяких жител, порожні вулиці. Він відчував їх, поки шкутильгав мощеною дорогою на пагорб, коли повертав ліворуч у вуличку, в кінці якої чотири рази грюкав у ворота своєї оселі. І тільки тоді, коли йому відчинили й він опинився на своєму подвір’ї, вся тривога раптом спала з нього. На нього дивилися лагідні лиця всіх його дружин, під навісом стояли його верблюди й коні. Він підвів догори очі, здійняв до неба руки й видихнув:

— О, Аллах, батьку наш справедливий, хвала тобі й слава!

Добрий обід влаштували жінки своєму володареві, своєму чоловікові. І він знайшов для кожної ніжне слово й теплий погляд. Тієї учти не потьмарили жодним спомином про страшні події, немовби їх і зовсім не сталося. Коли ж було з’їдено запашний пілаф і випито паклаву, Ібн Джафар усамітнився зі старшою дружиною Зухрою.

— Він тут побував? — запитав господар, коли двері кімнати старшої дружини причинились.

І хоч імені не було названо, Зухра відказала:

— Так.

Затим вона витягла з висувної шафи чималий капшук і висипала на столик золоті й срібні дукати.

— Це за той караван, що він не повернув.

Очі Ібн Джафара заіскрилися, немов два агати, на яких упав сонячний промінь. Тим часом Зухра знову сягнула рукою в шафу і витягла щось зав’язане в чималий вузол. Там виявилося кілька стилетів з золотими руків’ями, інкрустованими перлами й самоцвітами, броші, що їх яничари чіпляють на чалми, разки перлів.

— А це для Селіма.

— Нащо ти йому сказала про Селіма? — у запитанні не було докору.

— Бо то наш син. — Слово наш дивно прозвучало. У ньому вгадувалося не двоє, а троє людей.

— Атож, атож, — погодився купець. — Він побував у Селіма в медресе, назвався твоїм братом. Ти ж знаєш, Селім живе Святим Письмом… Той справив на нього велике враження.

— Приходив з товаришем, — казала Зухра. — Розшукували одну з тих дівчат, яку ти повіз на продаж до Істанбула. То наречена його товариша. До речі, якби не вони, нас би погвалтували, пограбували, а житло спалили б. Вони застрелили одного зі своїх під самими нашими ворітьми. А потім тіло віднесли на велику вулицю, аби не накликати на нас лиха. Козаки здебільшого грабували найзаможніших. Погвалтували увесь гарем губернатора. Уникли ганьби тільки чотири його дружини, які втекли разом з ним. О, Аллах, скільки нещастя принесли ті люди! Один молодий яничар, який тільки дивом вижив, позбувся глузду. Твердить усім, що він не він, а інший чоловік. Що його буцімто колись давно підмінили…

— А що з Юрем-беєвими?

— Нічого. Ну, вдерлися, пограбували… Але в оселі вже нікого не було. Ота його мудра грекиня зібрала всіх жінок, дітей і рабів, веліла забрати усе найцінніше і, поки яничари чинили опір козакам, вона вивела всіх на мулах і верблюдах через південну браму.

Купець про щось поміркував, а тоді мовив:

— Аллах таки прихильний до Юрем-бея…

Капітан нефа серб Махаровичич був хоч і грецької віри, проте яничари його поважали за обов’язковість і надійність. До того ж судно його могло взяти на борт до 300 тонн вантажу. Саме природна обачність змусила капітана вночі заякорити судно віддалік проходу в дністровський лиман. У темряві глибокопосажений неф міг би сісти на мілину. Та щойно засіріло на сході, як корабель знявся з кітви і попрямував у вузький прохід між двома косами, що відділяли лиман від моря. Південний вітер напнув підняті вітрила, і невдовзі капітан уже міг розгледіти на горизонті обриси акерманської фортеці.