Золото і кров Сінопа - Страница 80

— Синочку мій, Селіме… Сили небесні, будьте з ним! — проказав Петро, і зрозумів, що він уже не в тілі.

Нетудихата спішився і якийсь час стояв над балкою, а тоді кинув повід свого коня Уласові і став спускатися, не зводячи очей з чоловіка, що лежав на снігу. Осавул влучив у ціль, але вершник уже був далеко і отже убійної сили свинцю бракувало. Сам утікач стріляв не гірше від нього — навчителя зі стрільби. Його куля черкнула по вуху осавулового скакуна, і той ледь не скинув свого вершника. Хламида з клобуком накривали все тіло, виднілися тільки ноги, взуті у постоли. Це міг бути, як татарин, так і молдованин. Помітивши у снігу пістоль, Нетудихата сміливіше наблизився до тіла. Чоловік лежав головою впере по ходу руху коня, і, отже, на одязі його мала б бути дірка від кулі, але її не виявилося. Вершника тільки вибило з сідла, і він будь-якої миті міг підхопитися на рівні. Відхиливши клобук, Нетудихата скрикнув:

— О, Господи! — і перехрестився. — Та це ж Петро Потурнак!

З рота і носа в того на сніг витекло трохи крові.

Осавул помацав пульс, тоді закотив віко — ознак життя не вгадувалося. Побувавший у битвах воїн знав, що трапляються випадки, коли поранений, якщо не сказати — мертвий повертався до життя через добу й більше. Петра було вибито з сідла кулею, яка вже втратила убійну сила, але, падаючи, він ударився головою об камінь, які тут усюди витикаються з землі.

Нетудихата обернувся до вершників на краю балки, погукав:

— Іване, скачи до хлопців, попередь, щоб не стріляли! Це наші люди. — Тоді — до Уласа: — А ти хутчіш сюди!

…Усе зникло і Петро “почув” над собою чоловічий голос: “Цей, здається, живий…” Чоловік казав чужою мовою, але Петро його зрозумів, бо був ще у тому світі, де спілкуються думкою. Його стягли з купи трупів двоє дужанів і поклали на землю. “Якщо за день оклигає — заберемо. Якщо ж ні — доб’ємо”, — знову долинула до нього думка чужого. Петро побачив (невідомо звідки, бо очі його були заплющені), як нахилився над ним один з воїнів і став роздивлятися рану на голові. “Каменем влучили з фортеці… Хтось із обложених…” — зауважив чоловік. Потім Петро “почув” те, чого воїн не сказав, а подумав: — “Молодий, сильний… За нього можна немало взяти”. Воїн підійшов до червоного коня, витяг із сакви біля сідла бурдюк і плеснув водою в обличчя непритомному. Тіло шарпнулося. Петро відчув, як він поволі “вливається” в плоть. Коли розплющив очі, то угледів зовсім інших, відмінних від тих, що він “бачив”, перебуваючи в дусі, людей. Ті не були лютими, вони дивилися на нього, як на цінність, за яку можна взяти гроші. Навіть співчували йому. У цих же обличчя сходили жорстокістю й ненавистю.

Другий воїн у величезній чалмі присів біля розпростаного тіла й закотив віко.

— Йому вже не довго залишилося… — озвався. — Очі полудою затягло. Не доживе й до вечора. Якщо хочеш, можеш забрати його собі.

— Аллах свідок, — поспішив погодитися той, що хлюпнув водою. — Він мій.

Це були останні чужі слова, що їх зрозумів Петро, бо він майже зовсім уже повернувся в своє тіло. Далі чулися не думки, а мова, якої він не знав. Щойно остання його частка “влилася” в плоть, як шаленний біль пронизав голову. Встиг ще побачити над собою небо, ранкове сонце, стіни й вежі могутньої фортеці з купами трупів під нею, осідлані коні без вершників, бо ті зносили в одне місце мертвих, і знову провалився в дійсність, у якій йому нічого не боліло.

…День згасав і водночас рідшав снігопад. Несподівано попереду виник загін вершників. Він з’явився зненацька, немов у якусь мить виріс із землі посеред білого безмежжя. То були козаки, які піднімалися з балки. Гетьман упізнав Нетудихату в пелехатій рудій шапці, що їхав попереду гурту; обабіч нього — два вершники на невеликих кошлатих конях, один з них вів на поводі такого ж, навюченого, коника. По часі Микошинський помітив за спинами передніх ще одного кінного і людину, що лежала впоперек сідла. Це міг бути тільки мертвий чи важко поранений. За ними на відстані рухався загін з двох десятків вершників.

Упізнавши в одному, що їхав поряд з осавулом, Приблуду, Микошинський мало не просльозився. Він підняв булаву і обоз спинився, тоді спішився і, підійшовши до Сави, який також зліз з коня, обійняв його.

— Синку, мовив розчулено, — думав, не побачу вже тебе! Чому радості немає на твоєму лиці?

— Лихо спіткало нас, пане батько. Петра не стало…

Враз гетьман аж почорнів на обличчі, подивився на осавула, тоді на чоловіка, руки й ноги якого звисали поперек тулуба коня.

— Не поспішай, Саво, товариша ховати. Не було знаку нам такого, — озвався Нетудихата не дуже впевненим голосом. — Нехай ще цілитель подивиться.

Поки тіло Петра клали на воза, сотник Забігайло майнув до свого загону і по хвилі повернувся з вершником на жовтому коні. Той висів з сідла, довго оглядав синю пляму, яка вкривала всю ліву частину обличчя Потурнака. З рани над скронею сочилася кров.

— Коли це сталося? — поцікавився аптекар.

— Після полудня, — відказав осавул.

Цілитель підніс долоню до Петрового обличчя, але не торкався його. Довго уловлював щось, чим сходило тіло, нарешті поклав долоню на чоло.

— Не знаю, що й сказати… — нарешті озвався. — Він ще не почав холонути, хоча вже збігло чимало часу. Якби удар прийшовся у скроню, то ні про що було б і балакати. А тут… Ну, не поспішаймо з панихидою. Де його так?..

— Я — причина тому, — сказав осавул.

Аптекар відв’язав від сідла торбину і дістав горнятко. Тоді став мастити голову й обличчя лежачому на возі маззю з нього. Відтак наказав Саві роздягти друга по сам пас, і коли побачив на правому передпліччі великий синець, то намастив і там. Весь торс сильно розтер, втераючи мазь.