Золото і кров Сінопа - Страница 82

У відповідь тільки хитнувся простір.

Ще й на світ не благословлялося, коли Микошинський покинув намет, де спали сотники й обозний. Сніг уже не падав, всюди — на шатрах, попонах, під якими нерухомо стояли коні, на схилах балки лежав його пухнастий шар. Він і перетворював ніч без жодної жарини в небі у сутінки. Не кожен помітив би у сірій одноманітності дві постаті над балкою — нічну варту. Гетьман, вийшовши з табору, попрямував до шляху. Скоро він завважив і над місцем, де стояли вози, таку ж сторожу. Але думки його були не про дозір, а про те, де поховати Петра Потурнака. Аптекар сказав, що надії на його виживання майже немає. Отже тіло треба придати землі. Вже навесні, коли у Січ повертатимуться, привезуть і встановлять у тому місці тесаний з вапняка хрест. Не всякий, кого життя перекрутило так, як Петра, зберіг незайманим своє єство. Дехто зашкаруб душею, а є й такі, котрі нечистого в себе впустили. Нещастя довкіл сіють.

Діставшись шляху, гетьман вийшов нагору, і завважив неподалік від схилу рівну місцину. “Отут і поховаємо, — подумав. — Обіч шляху, на видноті. Православна душа, помітивши могилу, перехреститься, а, може, й зупиниться неподалік перепочити, та покладе щось їстівне біля хреста.”

Тим часом ніч витікала. Предмети, що більше нагадували тіні, поступово стали обертатися на вози, намети, коні. Мажара з сіном, на якій лежав Петро, стояла осторонь від решти обозу; три постаті — одна висока, дві нижчі, схилились над нею. “Ось воно… — подумав сумно Микошинський. — Удосвіта відійшов.”

На одному з двох наметів відхилилося запинало і назовні вийшов Нетудихата. Він озвався до гетьмана, що саме наблизився:

— Оплакують. Всю ніч плакали. З пекла вирвалися, щоб потрапити під кулю свого ж, на своїй же землі.

— Не катуйся так, Мартине, — відказав козацький зверхник. — Хто тобі дорікне? Татарський одяг, татарські коні, відстрілювалися… Пішли, покажу, де поховаєш Петра.

— У голову не вкладається, як таке могло статися. Я — не про випадок у балці. Я — про ходіння під лезом меча ворожого, про поневіряння, про пастки, у які вони потрапляли, і з яких уже, здавалося, не було виходу. Сава всю ніч оповідав. Ми не зімкнули очей, бо в сусідньому наметі плакала наречена Петра. Ми з тобою у війську були, а вони — в чужому оточенні. Опікувалася ними тільки господня рука. Їх ніби було обрано, бо з тих западень, у яких часом вони опинялися, за звичай вирватися вже неможливо. Сава каже, що це було схоже на випробування — зламаєшся, зрадиш себе, свій край, чи залишишся відданим Матері Великій. Щось він своє вкладає у ці слова… Але ж якщо вони витримали всі випробування, то навіщо Вищій силі вбивати тепер, коли прийшов час здійснити своє покликання?

…І тут Петро усвідомив, що тіло на возі, то його тіло, ні — одяг, у який він має убратися, щоб знову опинитися в земній дійсності. Він ще не знав, що то за дві жінки й чоловік і чому вони плачуть, але “бачив” їх і “чув” їхні думки. Це були люди дуже близькі йому.

Сам він перебував далеко-далеко, чи сказати б, високо-високо, у світі, де попри яскраве світло, немає спеки, попри неземний простір, немає холоду. Тепер він ніби спустився на щабель нижче, і відчув, як по обличчю, а потім і по всьому тілу розтікається тепло. Джерелом його стала третя сльозина, що впала на щоку. Здавалося, хтось підігріває скинутий ним одяг, у який йому належить знову убратися. Він був однією з мізерних часточок великої невидимої земної людини, без якої може занедужати й сама велика людина, а відтак зміліє й висохне людська ріка, що тече в часі від покоління до покоління. Сила, яка опікувалася великою людиною, наказала йому не руйнувати організм тієї людини. Вона — сила має назву “Ангел річок і джерел”.

…Від наметів возіїв ішов чоловік у кожусі, з торбинкою в руці — аптекар. Кивнув усім на знак вітання і, наблизившись до воза, став уважно оглядати лице, що виднілося з-під клобука. Тоді повернув голову лежачого, і довго роздивлявся лівий її бік.

— Щось дивне відбувається, — подав голос. — Він не мартвий, хоч і не дихає. Від плями на півобличчя зостався тільки синець. Та й рану затягує.

Раптом на виді аптекаря з’явився подив. Він завважив, що з п’яти людей, котрі стояли біля воза, дві — жінки.

— Пилипе, ці дівчата — наречені Петра й Сави, — пояснив гетьман. — Гадаю, братчикам про це знати не обв’язково.

— Авжеж, авжеж, пане гетьмане, — мовив аптекар, і знову обернувшись до лежачого, підніс долоню до вуст. — По хвилі сказав: — Він житиме.

— Житиме чи живий? — запитав осавул.

— Він ще не господар свого тіла. У тілі тільки дещиця його, але він увійде. Мусить увійти…

— Якось дивно ти кажеш, друже, неначе Оникій, — зауважив Микошинський.

Пилип повів оком на Саву тоді на Меланію, мовив:

— У мені є трохи від Оникія, хоч і грішно про це казати.

Аптекар розв’язав торбину і витяг з неї горнятко з маззю, та заходився змащувати голову Петра. Тоді віддав горщик Саві.

— Намащуватимеш йому голову двічі на день — вранці і ввечорі. Геть усю, і там, де волосся, також, як ось я щойно зробив. — Аптекар подивився на гетьмана, додав: — У мене є ще цілий глек цих ліків.

Петро ніби спав, а потім прокинувся і побачив над собою Зухру, зовсім молоду, з великими, як дозрілі оливки, і добрими очима. На відміну від дружин Ібн Джафара, вона була небагатослівною, але зіниці її промовляли краще від слів. Зухра розбудила його в ранкових сутінках, аби він устиг нав’ючити караван з верблюдів і мулів до того, як муедзін сповістить з мінарету про початок нового дня. Тоді він вирушить з двома рабами через південну браму міста і скоро вийде на караванний шлях до Істанбула. На обличчі жінки, крім утіхи, яка спалахувала щораз, коли він дивився на неї, була радість, якщо не сказати “щастя”. Вона, здавалося, мала намір повідомити йому щось дуже важливе, але не наважувалася… Раптом він побачив ту ж саму жінку, але вже не дуже молоду. На її обличчі — радість і страх. Радість від того, що вона дивиться на нього, а страх, бо за межами простору, де вони були, чулися постріли й зойки. Петро хоч і стояв на подвір’ї, обнесеному високим муром, вловлював запахи конюшні, де були верблюди, коні й віслюки, але водночас він міг “побачити” все, чого торкалася його думка. Він “спостерігав”, як мощеною бруківкою котяться вниз у гавань вози з добром найзаможніших мешканців Туреччини. Кілька запрягів везли трупи загиблих козаків, які будуть поховані в морі, він те знав. З вікон одного з двох будинків на нього й Зухру дивився жах — то були очі Ібн Джафарових дружин. “Петре, — почувся від воріт Савин голос, — пора…” Авжеж пора, — він і сам те знав, а тільки як розімкнути обійми, в яких до нього, здавалося, приросло тіло невеликої жінки.