Золото і кров Сінопа - Страница 18

— Ти знаєш, що це таке, Мисюго? — запитав у господаря, який скінчив молитись.

Той стенув плечима, мовляв, ні.

— Це отрута, якої досить, аби занапастити все базавлуцьке поселення разом з дозірними, бекетовими, хутірними й бурдюжними людьми… Якщо твій побратим повернеться, май це на увазі. Про всяк випадок двоє моїх людей чатуватимуть у заростях.

Вже коли посідали на коней, Нетудихата запитав у вугляра:

— Він надовго зникав? Ну, коли ходив на полювання?

— Кілька місяців тому, навесні, його не було десь зо три тижні. Я вже думав, що він загинув. Ну, ти ж знаєш: вепр — звір, лютіший за вовка. А він саме на нього ходив… Ага, то Кубусь казав, що заблукав у плавнях. Довго дякував Матері Божій, що допомогла йому вибратись. Але мені тоді впало в око, що він не був схожий на людину, котра поневірялась цілих три тижні. Ну, я маю на увазі його обличчя. Він не здавався виснаженим. До того ж Кубусь орієнтується по зірках краще від наших хлопців-мореходів.

— Куди він пішов? — запитав один з козаків.

Вугляр показав на ліс, де поміж деревами над кількома чорними горбами коливалося повітря і вгадувався димок.

— Туди, за вирубку, — сказав. — До речі, навесні, коли він заблукав, також туди ходив і звідти ж прийшов. Я сам бачив. Він знає ліс, бо родом з Белза. А в тому краї суцільні ліси.

Вершники минули вугільні купи, де тліло під шаром землі деревне вугілля, попетляли поміж пнів, а тоді зупинились перед хащею. Четверо мовчки дивились на зверхника.

— Зробимо так, — озвався Нетудихата. — Ми з Яремою та Назаром подамося на лови, а ви двоє беріть наших коней і пантруйте побіля хижі вугляра. Кубусь — неабиякий зух.

Коли вони троє зайшли в ліс, сонце тільки-но з’явилося з-над верхівок дерев, а коли, минувши зарості, вийшли в плавні, воно вже було в зеніті. На межі лісу й плавнів Нетудихата наказав двом своїм супутникам піти вздовж галявини в різні боки і видивлятися сліди в отаві.

Скоро почувся посвист Назара.

Смуга пом’ятої трави, яка вела від лісу в глиб плавнів, свідчила, що то йшла людина; далі вгадувалися сліди великих ніг.

Скінчився суходіл. Нетудихата прошкував стежкою, зробленою кимось в очереті. Він ретельно проціджував звуки, намагаючись уловити не схоже на кумкання, галас чайок і шулькотіння під ногами. Так вони брели з півверсти, а тоді з-над зелених заростей блиснуло на сонці плесо. Протилежного краю його не було видно, але Нетудихата знав, що на тому березі починалася татарська сторона. Раптом йому здалося, що десь попереду зашелестіло, немовби вітер подув. Але мітелки комишу ледь похитувались. За хвилю шурхіт повторився. Нетудихата порухом руки наказав супутникам відстати і йти назирці, а сам, нахилившись, став скрадатися на підозрілі звуки. Скоро він помітив витолочений і вирубаний очерет і чоловіка, який волочив до водойми пліт з кількох зв’язаних докупи снопів. Чоловік був одягнений у козацький однострій, при боці в нього висіла шабля, за спиною заряджений арбалет і повен сагайдак стріл. На очеретяному плоту лежала чимала торбина. Чоловік був високий і дужий, на вигляд йому було років з тридцять. Нетудихата знав його, але оскільки той рідко бував в укріпленні, то про нього ніхто й не згадував. Він же, як людина, котра готувала один з компонентів пороху — деревне вугілля, відав не тільки про те, що діялося на Січі, а й знав наміри козацької старшини на майбутнє.

Утікач мав звіряче чуття. Вже біля самої води він несподівано вихопив арбалет і, не цілячись, випустив стрілу в те місце, де заліг Нетудихата. Якби козак стояв або навіть сидів, він уже був би покійником. “Це ж треба! Я й не ворухнувся! — подумав він вражено. — Стріляв на мій погляд”. Нетудихата не дав Кубусеві витягти з сагайдака другу стрілу; він вискочив з заростей і навів на нього пістоль.

— Не роби більше жодного руху, — наказав спокійно.

Той на мить заціпенів. По хвилі озвався:

— Я тебе знаю. Ти Нетудихата — навчитель у стрільбі з вогнепальної зброї.

— Якщо в тебе така вже добра пам’ять, то мусиш знати, що я ще жодного разу не схибив. Кинь арбалет!

Кубусеві було відомо, що куля, випущена з такого пістоля, яким цілився в нього козацький старшина, якщо влучала в голову, то на життя не залишалося жодного шансу, якщо ж потрапляла в інше місце, то виривала цілий шмат плоті. Рідко хто виживав з таким пораненням. Він розімкнув пальці, і арбалет упав на пісок. Тим часом почувся шурхіт і на витоптане місце вийшов Ярема.

— Шаблю! — гарикнув він, теж тримаючи втікача на прицілі.

Кубусь слухняно відчепив її і теж кинув домаху.

— Ось тепер можна й побалакати, — сказав Ярема, опускаючи пістоля.

Опустив зброю й Нетудихата. Миттєвою втратою пильності і скористався Кубусь. Він шубовснув у воду й довго не з’являвся на поверхні…

А коли його голова з русявим оселедцем випірнула кроків за п’ятдесят від берега, то неподалік у неї цілився Нетудихата, який сидів на плоту.

— Гайда до берега, — мовив він. — Змирись. Коли мокрого вивідника вже в’язали, знову озвався осавул:

— Не обіцяю я тобі, Кубусю, вишуканих єзуїтських тортур, але клянусь пам’яттю моєї покійної матусі, яку звела зі світу уманська шляхта, — ти зазнаєш великих прикростей.

На столі гетьмана лежала чимала купка талерів, бронзовий хрестик, кисет з м’якої шкіри, на третину заповнений зеленими кристаликами, і шабля, висунута з піхов; її вістря було зеленим, ніби його вкрила патина.

Обличчя чоловіка, котрий сидів навпроти, залишалося спокійне. Не виказували почуттів і великі блакитні очі. Він тримався так, ніби перебував не в резиденції гетьмана, а поміж братчиків у курені. Пута, якими його було прив’язано до крісла, також чоловіка не бентежили.