Золото і кров Сінопа - Страница 19

— Оникій не характерник, а нечиста сила, яка уже впродовж стількох років насилає на нас нещастя, — казав бранець. — І від тих його насилань страждають не лише мої єдиновірці — католики, а й твої, пане гетьмане, — православні. Мор, що зараз лютує у Львові й Перемишлі, не щадить нікого — ні поляка, ні руса, ні бідного, ні багатого.

— Скажи, Кубусю, а яка нечиста сила наслала мор на нас — русів-українців, що ми ніяк не поновимо своєї державності? Яка нечиста сила нацьковує українця на українця — як поміж простих людей, так і поміж вельможних? Яка нечиста сила роздає споконвічні руські землі чужинцям? А водночас нас — корінних краю — використовує для загарбання собі земель? Яка то нечиста сила зневажила всі угоди, на підставі яких було колись укладено унію між русами, литовцями й поляками? Не скажеш мені, що це за нечиста сила? Не скажеш… Тоді я тобі скажу: ця сила зветься підступністю, крутійством, нічим не підтвердженим гонором тих, хто правдами й неправдами опинився на чолі утворення.

Кошовий узяв хреста, смикнув за верхню частину, і в руках у нього сяйнув стилет. Вістря його було теж зелене.

— Ось вона, ця нечиста сила, Кубусю, — мовив він знову. — Доки в святому символі буде сховане смертельне лезо, доти не буде миру в Речі Посполитій. — Поміркувавши, гетьман додав: — Втім, як і десь-інде в світі.

Микошинський замовк і довго не озивався, бавлячись хрестом-стилетом. А тоді мовив:

— Великий політик… Посилає сюди посланця з проханням виступити на турка і водночас готує покатоличення православних.

— Ніхто вас на турка не нацьковує, — сказав єзуїт.

Кошовий підвів на нього очі, і в’язень побачив у них задуму. Йому здалося навіть, що козацький зверхник балакав сам із собою.

— Я не про короля, — відказав він з прикрістю. — Про папу Климента. Якщо ти так уже хочеш витиснути турка з Європи, то чом послаблюєш один з найбільших складників тієї сили, що може це зробити? Покатоличення православних, яке вони назвали Унією, і в кращі часи принесло б великі нещастя, а тепер і поготів… Другий великий політик заходився гарячково виконувати волю першого. Втім, хто зна… Може, це робиться навмисне, щоб послабити Польщу? Адже Жигмунд Третій не поляк, а швед.

При цих словах у зіницях єзуїта блиснуло. Це не було виявлення злості, а щось схоже на болісне одкровення.

— Сигизмунд — поляк, — сказав він упевнено.

— Сигизмунд, Жигмунд, то не має значення. Як небагато важить і те, якого він племені. Он Стефан Баторій, перед тим, як коронуватись на польський престол, був князем Семиградським, а політику загалом проводив розумну. Ворожу русам, але розумну. А цей… Не треба бути характерником Оникієм, щоб передбачити в недалекому майбутньому у цьому конгломераті, який зветься Річчю Посполитою, велику кров.

— Отож кепські мої справи… — озвався Кубусь. — Такими відвертими бувають тільки з кандидатами в покійники.

— Не буду тебе запевняти в протилежному, — відказав гетьман. — Але все залежатиме від того, яку відповідь ти даси осавулові на головне запитання: навіщо ти мав при собі стільки отрути?

При тих словах очі Кубуся, що доти здавалися осклілими, раптом спалахнули блакитним вогнем. Він рвонувся, аж затріщали сиром’ятні ремені у нього на грудях. На мить Микошинському здалося, що той піднісся разом із кріслом у повітря і там завис. Крізь його очні отвори дивився Люцифер. “Гуп!” — почулося.

Коли вже вивели єзуїта, козацький ватажок подумав, що то справді грюкнув стілець, який упав з висоти.

ПІДВОДНІ ЧАЙКИ

Після Спаса на рейді у Військовій Скарбниці вже погойдувалося на хвилях сорок чайок. Це були великі, двадцяти метрів завдовжки і чотирьох завширшки, судна, до яких на малих човнах підвозили гармати, діжки з порохом, ядра, спеціально обтесані шматки каменю — кітви. Гармати встановлювали по дві з кожного борту і по одній на носі й кормі. Хоча команди ще не були цілковито дібрані, але той, хто напевне мав брати участь у морському поході, знав своє судно.

Потурнак з Приблудою сиділи під вербою на березі неподалік від купи соснового бруса — розібраного стапеля, на якому будувалася їхня чайка.

— Тут у нас, Саво, не заведено ділитися з іншим тим, про що казала тобі старшина, але це, здається, стосується й до тебе. Ну, я про те, що характерник тоді… Місто на пагорбі, довкруги море…

Приблуда, котрий спостерігав, як з човна-підвозки знімали гармати, на мить вкляк, а тоді подивився з надією на товариша.

— Схоже, те місто зветься Сінопом, — провадив тим часом Петро. — Гетьман на нього націлився.

— Де воно?

— Далеко, Саво. По той бік Чорного моря. В який спосіб Богдан збирається його брати, я навіть не уявляю. Крім того, що це неприступна фортеця, в гавані постійно вартують дві-три військові каторги — охороняють верфі.

— Дві-три каторги — невелика сила, — озвався Приблуда.

— Справді… Але поки ми крутитимо веремію, яничари-охоронці замкнуть браму і приготуються до облоги, а тим часом їхні гінці скакатимуть по допомогу.

— А якщо з суходолу напасти?

— Де б ти не з’явився — однаково тебе помітять діти султана. Непоміченою туди може підійти хіба що риба, — усміхнувся Потурнак. — Та й то лише в гавань. У місто ж ніхто й ніщо непоміченим не проникне.

— А може, не Сіноп мав на увазі характерник? — мовив з надією Сава.

Потурнак почав розкурювати люльку, що вже погасла, замислився, а тоді озвався:

— Є Очаків, є Акерман — міста-фортеці. Але вони не за морем: Акерман навіть далеченько від моря, в Дністровському лимані. Є Кафа в Невір-царстві, є Азов у Азово-Донському лимані — теж стінами високими обнесені. Є ще Согдейська фортеця, неподалік від Кафи, але вона не на пагорбі, а на височезній горі. До того ж це не місто, а саме фортеця. Є Варна — найбільша твердиня Османської імперії, але й вона по цей бік Чорного моря. Отож залишається тільки Сіноп. Звісно, якщо вірити характерникові.Саву не полишало відчуття роздвоєності. Одна половина єства була в тілі його, друга ж немовби блукала десь-інде: то він був у батька на зимівнику, то дихав в очеретину, спостерігаючи крізь шар води, як у світанковому небі носяться наполохані татарами чайки, то брів у високій ковилі, умліваючи від спеки й голоду. Всі ті картини пов’язував в один ланцюг образ дівчини, з якою він збирався поєднати своє життя. Йому весь час здавалося, що він не жив, а шукав шлях до неї. Той шлях пролягав у суцільному мороці. Єдиним промінчиком було одкровення характерника; хоча Саву й проймало відчуття гріха щораз, коли він опинявся поряд з Оникієм; йому здавалося тоді, що він впускав у свою душу якусь чужу силу.