Золото і кров Сінопа - Страница 35

Увірвалась пісня за стіною, не чутно стало й саза, натомість долинув голос чоловічий. То господар до однієї з дружин увійшов. Потім тиша настала.

Поринула в тишу й фортеця Сіноп, відгородившись від світу двома важкими брамами: одна в гавань вела, друга — в пустелю. Люди торгові, мандрівники, котрі прибули після заходу сонця, ночували під мурами. І ніхто, ні за які блага не впустив би їх у місто аж до перших променів вранішнього сонця. За такий непослух вартовому голову стинали.

У Сінопі бідні не жили. Тільки заможні й дуже заможні. Та ще раби — власність сінопських жителів, і міські, котрі вулиці й рабат прибирали. На тому рабаті можна було все придбати, чого не купиш на галасливих базарах Стамбула й Варни: дорого оздоблену зброю, золотий та срібний посуд, коштовні прикраси, шовк з Індії та сукно з Шотландії. Охороняла фортецю зразкова яничарська орта.

Тим часом Меланія в сон поринала, і їй здавалося, що вона вирушала на побачення з незнайомцем, на плечі в якого птах чорний сидів. Чоловік той мусив сказати їй цього разу щось дуже важливе.

АНАТОЛІЙСЬКИЙ БЕРЕГ

Козацька ескадра, орієнтуючись по нюрнберзькому квадранту, рухалася на південь. Важкі дощові хмари, що їх гнало західним вітром, пливли низько-низько, подекуди торкаючись гребенів хвиль. Веслярі з острахом поглядали на небо, очікуючи, що ось-ось хлине злива. Хвилі дедалі більшали, перетворювались на велетенські рухомі гори. Невидима сила підхоплювала судно, виносила на верхівку тієї гори і зіштовхувала з водяної кручі. Тільки очеретяні снопи, прив’язані вздовж бортів, утримували чайки від перевертання. Та найбільшу небезпеку являли собою підводні човни, що їх буксирували на довгих линвах. Кожної миті хвиля могла підхопити такий човен і жбурнути ним об чайку. Крім шуму води, рипіння кочетів, свисту вітру в щоглах, чулася молитва: “Заступнику наш, святий Миколо, пробач нам гріхи наші, пошли землю! Ось уже дві доби шарпає нас стихія ворожа. Немає сили протистояти їй…” І почув Микола Чудотворець, і розсунув хмари, і пронизав сонячним променем негоду, й побачили чайковські сіру смугу попереду.

— Земля! — заволали.

Судна підігнало прибоєм до піщаного берега, який дедалі у глиб суші перетворювався на пагорби, порослі темно-зеленою рослинністю. Довкіл не видно було жодного селища чи оселі. Гетьман вислав розвідників у трьох напрямках — вздовж берега, на схід і на захід, а також у бік гір. Одягнені в однострої турецьких матросів, вони мали видавати себе за потерпілих у морській катастрофі. За старших у них були колишні втікачі з турецької неволі, котрі добре знали мову.

Вивідники повернулися за три години. Ті, що пішли берегом на захід, казали:

— Немає, пане отамане, жодної душі. Безлюддя всюди.

Те ж саме повідомили й ті, що на схід ходили. І тільки посланці, котрі побували в горах, принесли іншу вість:

— Там села невеликі в межигір’ї, батьку. Трохи більші від наших хуторів. Пастухи живуть чи хлібороби. Мирні люди.

Слабшав вітер, небо звільнилося від хмар. Палаюча куля сонця скочувалася з небосхилу в море, яке все ще вирувало. Тим часом затріщали багаття з моквису і шибляку. Поки кухарі варили куліш, братчики, простеливши свити, полягали довкола багать. Дехто, не дочекавшись вечері, спав; інші мовчки дивились на море, посмоктуючи люльки. Чужа земля… Чи всім їм судилося повернутись додому? Чи побачать вони знову чисті води мальовничих річок? Пожурились хлопці. То один, то другий відведе погляд, щоб не показувати туги в очах.

Не дай, Боже, козаченьку на чужині вмерти.
Нема кому пожаліти, поховать по смерті…

— почулася тиха пісня біля одного з вогнищ.

Сава відчув, як з піснею в серце йому тривога заповзає. То не було потерпання за своє життя. Тривога, здавалося, сочилася з бурувато-жовтого піску, з невидимих гір, порослих колючкуватими травами й кущами; та й сонце, велетенський розжарений таріль, запалило півобрію — в Україні такого не буває. Згадав Сава дядька, у якого жив у Києві. Той зневажав усі науки, якими його небіж сумлінно набивав собі голову, крім науки володіння зброєю. Щосуботи він влаштовував герці на шаблях з п’ятьма синами й Савою, які інколи перетворювалися на бойовиська з кровопролиттям. Знав би старий січовик, де зараз його учень.

Тим часом чималий гурт козаків, поміж яких були й ті, що в гори ходили, зібрались осібно від усіх у коло. По часі вони попрямували до багаття, де сидів Микошинський.

— Пане отамане, — звернувся один з них, — ми з братчиками тут погомоніли. А чи не піти нам у гори? Кажуть, там люди заможно живуть.

Кошовий підвівся.

— Ну, і що ж ви в них візьмете? Дюжину овець та якусь ряднину?

— Турки так не думають, коли до нас приходять, — озвався хтось із гурту.

— То їхній гріх, — відказав Микошинський. — І справа не тільки в цьому. Святий Микола висадив нас на пустельному березі, подалі від ока ворожого. Якщо ж ми висвітимось, то звістка про нас вмить облетить усю Туреччину. І в Сінопі будуть готові до зустрічі з нами. Зачаїтись треба, принишкнути, а тоді напасти зненацька і так само зненацька щезнути. Ось у чім хитрість.

— До Сінопа ще ого-го… — сказав той, котрий привів компанію до Микошинського.

— День плавби на захід, — озвався Потурнак, який також підійшов до гурту. — А оті села лежать на караванному шляху від Сінопа до Самсуна. До речі, система оповіщення в них чітко поставлена.

— От-от, — мовив гетьман. — Відпочивайте, панове, набирайтеся сил.