Золото і кров Сінопа - Страница 36

Компанія відійшла неохоче. Це були здебільшого недавні полонені. Слова Микошинського не справили на них враження.

Ніч спустилася на землю. Ущух вітер, вгамувалося море, затих гомін біля багать. Сава відчув, як поринає в солодку млість, а потім немовби провалився в небуття, з якого його витягло крякання Оникієвого крука. Присутність характерника і його птаха були такі реальні, що коли він розплющив очі, то побачив їх над собою. Правда, вони враз розтанули, відкривши безхмарне зоряне небо. Сава прислухався, сів. Лагідно терлася хвиля об пісок, пахло прілими водоростями і згаслою ватрою. І тут він помітив якийсь рух. З півтори дюжини людей, скрадаючись, покидали табір. Сава штовхнув Потурнака, котрий спав поряд на купі сухих водоростей.

Двох, які найбільше опиралися, забили киями до смерті. Решту пов’язали.

— Темні люди! — лютував гетьман. — Ви могли б зірвати похід, до якого ми рік готувалися!

Микошинський наказав віддати кожного під опіку чайковського і його команди і тримати їх на оці аж до закінчення походу. А там вигнати з війська.

У Сінопі вже знали, що з Дніпра в море вийшло сорок чайок і що неподалік від Акермана козаки захопили грецьке судно. Після закінчення шторму вони вийшли з дністровського лиману і рухались на захід. А потім зникли. Найвірогідніше — прибились до пустельного узбережжя Румунії та усувають шкоду, заподіяну негодою. Володар Сінопа хоч і не дуже переймався тим попередженням (його місто-бо стоїть на Анатолійському узбережжі), проте наказав начальникові яничарської орти подвоїти кількість охоронців, а капуданам двох військових галер, що блокували вхід у гавань, на ніч залишати на суднах тільки бомбардирів, команду моряків і півсотні яничарів. Решту — двісті яничарів — щовечора присилати до міста.

Абу-ль-Хасим — один з тих, хто вартував на фортечному мурі, дослухався до курликання журавлів у нічному небі. “Коли вони сплять? — думав він. — Уже північ, а вони все летять, летять…” Птахи прямували до Перської затоки, де була і його — Абу-ль-Хасимова — батьківщина. “Краще нехай журавлі в нічному небі пливуть, аніж хмари, — міркував він. — Бо тоді моря не видно. А десь же гуляє флот гяурів. О, Аллах, скільки лиха несе він правовірним! Правда, бачили його на північному узбережжі; мабуть, козаки готуються напасти на Варну чи Істанбул. Але ібліс ще й не таке витівав…” Абу-ль-Хасим мав двадцять один рік від роду, дорожив своїм яничарським плащем і всім тим, що він йому давав; а давав багато, навіть те, що Коран забороняв, — чужих жінок. Не маючи ні кола, ні двора, він володів усім, до чого торкався його погляд. І все те вважалося платнею за мить, коли проб’є час віддати життя за султана.

До всього звик молодий воїн, крім висоти. На море, на будинки дивився, а от глянути вниз по стіні боявся. З цього ось місця яничари скинули в море селянина, котрий відмовився платити їм мито. Абу-ль-Хасимові, який стояв тоді внизу біля брами, здавалося, що чоловік падав неприродно довго. Тих двох нелюдів начальник наказав бити палицями по п’ятах, і вони довго не могли ходити, але ж правовірного не стало.

До сектора, за який відповідав Абу-ль-Хасим, належали частина моря і гавань з двома верфями. На одній готова вже галера очікувала на команду веслярів. Віддалік чергували два військових судна, а біля берега гойдалося з десятка два рибальських фелюг. На піску стояло кілька возів з розпряженими мулами, караван верблюдів, з яких поскидали тюки, кілька віслюків. Люди спали хто на возах, хто на землі, притулившись до тюків. “Мир, простір і благоденство… — думав вартовий. — В Сінопі і за його межами все спокійно”. Він перевів погляд на море. В місячному сяйві його поверхня поблискувала золотим карбуванням, і коли-не-коли на ній з’являлася хвиля і розмотувалась темно-синім сувоєм шовку аж до берега, а там випліскувалась на пісок з лагідним шипінням. І тут Абу-ль-Хасим помітив біля води невисокого гладкого чоловіка, на плечі в якого сидів чорний птах. То був чужий.

— Аль-Ашшарі, — покликав він товариша, котрий стояв біля вежі і обдивлявся море з заходу. — Поглянь-но на отого з птахом… Він схожий на гяура.

Аль-Ашшарі, обіпершись об зуб бійниці, став вдивлятися в стійбище на березі.

— Ніякого чоловіка з птахом там немає, — відказав вартовий. — Сплять усі — люди і тварини.

— Але ж він іде босоніж по самій крайці води. І чорний птах у нього на плечі.

— Я ж застерігав тебе, братику, не кури гашишу, коли вартувати на стіну йдеш. Це небезпечно. Один крок, і ти — в обіймах архангела Джебриїла.

— Що то за куріння? Всього кілька затяжок кальяна… Стривай, а чоловіка й справді не стало.

— Його там і не було, — сказав аль-Ашшарі. — То мара, сон твій ходив.

— Але ж мені не хочеться спати.

— Прочитай шість разів

...

“Прийду до Аллаха від шайтана, побитого камінням”*

і все щезне. Бо то підступи ібліса. — Аль-Ашшарі відійшов до башти, дослухаючись, як його товариш бубонить молитву.

Мулько стало в Абу-ль-Хасима на душі. Йому здалося, що не чоловік з птахом кудись зник, а він — вірний Аллаха — побував у дивному сні і вийшов з нього, залишивши там віщуна. У тому сні на його — Абу-ль-Хасимову — душу було поставлено тавро. Він виніс його у світ людей як знак біди.

Абу-ль-Хасим любив Сіноп. Тут він уперше зазнав кохання (правда, краденого), тут сподівався вік вікувати, якщо передчасно не віддасть голову за султана Амурата. І ось знамення — погане, чорне!

— О, Аллах, високий, великий, не дай упасти лихові на голови вірних твоїх! — заблагав він.