Золото і кров Сінопа - Страница 66

— Хе-хе… І як тобі ото не холодно… — знову Потурнак.

Схолодніле Савине тіло, до якого притулилася Меланія, відігнало від неї на час небесне видиво. Але вже скоро велика жінка, яка лежала знеможена від любощів, знову пройнялася хіттю. І Меланина плоть поринула у вир пристрасті. Це була друга мить щастя, кинута на терези її долі. Меланія раптом відчула, як зрушилася з місця тарілка, на якій лежало горе, і як повниться і стає важчою від добра друга тарілка терезів. Вона ще подумала, що за таку мить, як ця, варто було пройти всіма колами пекла, і знетямилась. То був стан, коли панує інстинкт, коли сутність земної жінки долучається до сутності великої матері, коли зникає час, ні — стає дорогою, на якій зупинилася велика мати, шляхом, де видно все пройдене і прийдешнє: великі поневіряння і такі ж великі свята; пологи, коли у земний світ приходять покоління здорових дітей, як і цілі покоління викиднів — ослаблених і недолугих; лихі часи, коли діти знищують одне одного. У мить знетямлення Меланія знову пройшла увесь шлях у неволю, а тільки “білий” ясир, у якому вона йшла, обернувся на одну велику жіночу постать, тулуб і голова якої губилися десь високо-високо. А гнала її також велика жінка — дужа й затята. Меланія не завважувала жодного вершника, лише відчувала чужий дух, яким сходила велика чужинка, і страх перед нею… Заколивалося видіння, Меланія знову стала часточкою великої жінки, яка здригалася від оргазму, — нею просто трусило.

— Меланіє, що з тобою? Отямся! — долинув стурбований Савин голос.

Розплющила очі. Враз зникло безмежжя, вона лежала нерухомо, немов скута корчами. Та по миті корчі відпустило.

— Саво, я божеволію, — сказала пошепки.

— Сонечко, я також… Від щастя.

— Ні, справді. Зі мною щось коїться. То, було, чоловік якийсь у сни приходив. Тепер ось я немовби побувала в іншому світі.

— Ага, ти на час ніби здерев’яніла, — сказав Сава. — Я вже був злякався… А який чоловік тобі снився?

— Певніше сказати, приходив у сни, немов наяву. Не казав нічого, а тільки дивився. Але погляд у нього був нелюдський.

— А на плечі в нього крук сидів? — спитав Сава.

— О, Боже, а ти звідки знаєш?! — здригнулася Меланія.

— Чоловіка того Оникієм звати. Оникій Колодуба. Він тебе відшукав аж у Сінопі. По сліду горя твого.

— Але ж то нечиста сила! — зойкнула Меланія.

— Не знаю… Але мені напевне відомо, що людям від нього лиха немає. Йому дано таке, чого не дано нікому, — бачити минуле й майбутнє, бувати в кількох місцях одночасно. Характерник він.

— Ти кажеш, лиха немає. Але ж я стала причинною після його відвідин.

— Ти не стала причинною. То нещастя твоє в тобі вирує. Мине час — і від нього тільки спомин залишиться.

— Саво, ти якось дивно говориш. Я не пам’ятаю тебе таким.

— Яким?

— Ну, ти немовби літня людина.

— Сонечно, вік людини справді вимірюється прожитими літами. Але буває, коли чоловік за два-три місяці переживе таке, чого іншому за все життя не звідати. Я зазнав і неволі, й поневірянь; бачив нелюдську жорстокість і безодню гріхопадіння. Це навчило мене зважати на головне і не помічати другорядного. Головне — життя, воля й любов до тебе — усе вкупі, бо без жодного з цих трьох і два інші позбавлені сенсу… Ти сказала, що побувала в іншому світі. Що ти там побачила?

Меланія довго не озивалася, та нарешті мовила:

— Я не можу всього сказати… Скажу, що була великою жінкою, ні — часточкою жінки-велетня, яка займала все небо. Я була однією з міріад земних жінок, які живуть життям тієї великої жінки. Саво, існує стільки ж великих жінок, скільки й племен на землі. Чим дужіша велика небесна жінка, тим міцніше її земне плем’я. На жаль, наша велика мати ослаблена.

— Тепер моя черга дивуватися, — сказав Сава. — А що ти ще там бачила?

— Не скажу — соромно. Але знаю, що ту небесну жінку живлять діти її земні. Як їх стає менше, то й вона слабшає. Якщо їх у неволю ведуть, то й частку її забирають. Коли діти її земні мовами чужими балакають, не розуміють одне одного, то й вона знетямлюється, а буває й причинною стає. Тоді чужинка приходить на нашу землю… Там, де великі жінки, час зовсім інший.

— Це що, день, тиждень, місяць, рік — все інше?

— Ну, мірило там інше. Так, якщо у земної жінки місячні тривають раз на місяць, то у великої — дев’ятсот років. Через кожних дев’ятсот років з неї погана кров виходить. У земному світі це означене великими кровопролиттями. Гине значна частина племені.

— Якогось одного чи всього світу?

— Та у всьому світі. Але хворіють великі по-різному, залежно від темпераменту. Найгостріше переносять недугу південки.

— А зараз вони що, на місячне слабують? Стільки-бо крові ллється!

— Ні, любий, великі жінки зараз мають в утробі. Коли розродяться, то то вже буде нове людство. Вони це знають і тепер ось виборюють для свого майбутнього потомства якомога більше простору під сонцем, неволячи, а то й просто знищуючи слабших великих жінок.

— Ти й справді з Оникієм зналася… — мовив Сава. — Слова твої дивні.

— Я ж казала — божеволію….

— Не схоже на божевілля. Це якесь одкровення. Слухай, таж люди народжуються щомиті.

— Справді. Народжуються весь час. А от нове людство приходить у земний світ дуже рідко. З’являться цілі покоління не схожих на нас теперішніх. Ну, подобою такі ж будуть, а от душею, сутністю людською інші.

— Гірші?

— Не гірші й не кращі. Інші.

— І коли те станеться?

— Не відаю. Знаю тільки, що великі жінки запліднені. Діти їхні, що з’являться на світ, ставши дорослими, поведуть війну з тими, хто народився до великих пологів, і знищать їх. Проллється стільки крові, скільки ще ніколи доти не проливалося в земному світі. Велика мати наша по тому заслабне, німою стане на кілька поколінь.