Золото і кров Сінопа - Страница 67

— У які роки те станеться? — запитав Сава.

— Не скажу, в які роки… Дванадцять поколінь мине, коли прийде велике лихо. — Меланія говорила тихо й невиразно, голос її долинав немовби зі сновидіння.

— І не можна буде уникнути того?

— Ні. Накреслено так.

— А потім, після лиха великого?..

Меланія на відповіла. Вона вже зовсім увійшла в сон.

Чоловік і жінка, що випасали в березі отару овець, насторожились, угледівши чотирьох вершників на гривастих конях, що виїхали з лісу. Та завваживши, що двоє з них жінки, заспокоїлись. Поряд з одним із вершників ішов на поводі нав’ючений кінь. Вершники зупинились, і один, скинувши смушкову шапку, погукав молдавською:

— Буна дзіва, земляки! Нехай Господь примножить ваше стадо!

— Буна… — відгукнулося від річки. — Хай і з вами буде Бог!

— Чи не підкажете, де нам перебратися на ту сторону?

Чоловік на березі подумав, а тоді відказав:

— Улітку можна було б і тут — уплав. А зараз вода ось-ось вкриється кригою…. Ідіть берегом. За кілька верст пором. Якщо ж його вже там немає, то доведеться йти до самого Тигина, а це далеко.

— Дякую, друже. Чи не продаси нам чотири вівці?

Пастух перемовився з жінкою, а тоді сказав:

— Ходи сюди, побалакаємо.

Вершник зліз з коня і подався через отару до берега. Довго про щось балакав з власником, а тоді дістав капшук і відлічив гроші.

— Петре, нащо нам аж чотири вівці? — поцікавився Сава.

— Неправильно питаєш. Треба запитати: чого тільки чотири? Нас четверо. Мандри правитимемо три-чотири тижні. Що їстимеш у дорозі? Попереду на багато верст безлюдна пустиня — ні села, ні хутірця. Правда, можна вполювати сарну чи зайця. А можна й не вполювати… Отже, тягни, Саво, найгладкіших овечок з отари. Хазяїн дозволив вибирати. До речі, то гагаузи… Ну, поміж собою по-гагаузькому балакали. Нас вони мають за втікачів.

— Ти що, тямиш по-їхньому?!

— Я знаю турецьку. А в них мови схожі…

— Звідки вони взяли, що ми втікачі? Хіба по нас видно?

— Молдавани завжди бунтують проти турків, а ті завжди когось із них ловлять. Чим-бо поясниш, що ми в зиму на той берег зібралися, як не втечею від чогось страшнішого, ніж морозна пустиня?

Потурнак витяг із сакви линви, якими намети напинали, і заходився прив’язувати овець в кінці сідел. Сава допомагав.

— Вони мусульмани? — запитав він.

— Православні. Через те їх турки й не люблять.

Від переправи залишилися поміст і вкопаний стовп. Ні порома, ні линви, яка з’єднувала б зі стовпом на протилежному березі, не було. Натомість на піску й пожухлому очереті виднівся слід човна, якого витягували на сухе, й глибокі сліди коліс. Угледівши те, Потурнак спохмурнів.

— Авжеж, — озвався він. — За тиждень-другий на той бік можна буде перейти й по кризі. Ось поромник і вивіз своє майно.

— А хіба до Тягина так уже й далеко? — спитав Сава.

— Далеко. Але річ не в тім. Вівчар сказав, що там турецька залога. Не займають тільки пастухів з отарами, бо зрештою товар опиняється на базарі в Акермані і в коморах яничарського гарнізону. Всіх інших обшукують. Маю підозру, що переслідувачі з фортеці вже там.

Приблуда завважив, що з лиця Потурнака, котрий вдивлявся в протилежний берег, зник вираз просвітління, який угадувався весь час, поки він їхав поруч з Наталкою. Очі його невідривно дивилися в сірувато-жовтий безкрай, на якому не було ні деревця, ні куща — сама тільки суха трава. Він довго видивлявся, ніби там блукало його щастя. Та раптом розвернув коня в бік лісу.

— Гайда звідси, — сказав.

Якийсь час вони їхали дорогою, що вела від порома. За півверсти Потурнак спинив коня і велів Саві з дівчатами заглибитися в ліс. Тоді передав Наталці повід від нав’юченого коня і чвалом поскакав лісовою дорогою.

За три версти від річки дорога роздвоїлася, і Петро повернув жеребця праворуч, по сліду коліс. Скоро він опинився на околиці невеликого села, хати й кошари якого ховалися за високими, викладеними з вапняку мурами. Біля крайньої стояла велика гарба з двома човнами, дошками, жердинами й линвою. Петро постукав руків’ям канчука по дошці. Враз завалував собака. По хвилі рипнула хвіртка і з’явилася смаглява молодиця. Угледівши чужого, вона враз сховалася.

На обличчі чоловіка, який вийшов їй на зміну, вгадувалася погано прихована тривога. Петро привітався, показав на віз.

— Твоє майно? — запитав.

Чоловік кивнув.

— Мені й моїм людям треба на той берег.

Господар виявився украй небалакучим. Він розвів руками, мовляв, та все ж уже розібране, а тоді сказав:

— Тигин…

— До Тигина день їхати. А нам треба зараз.

Чоловік знову розвів руками. Темно-оливкове обличчя виказувало в ньому гагауза. Йому було років двадцять. Срібна монета, що її показав Петро, справила на нього враження. Він сказав:

— Бадя… — і зник за хвірткою.

Бадя, або старший брат, виявився не з полохливих; з молодшим його поєднувало тільки небагатослів’я.

— Скільки? — запитав він.

Почувши відповідь, простягнув руку.

— Ні. На тому березі, — сказав Петро.

Бадя сказав фразу на суміші молдавської й гагаузької, яку можна було зрозуміти так: “А яка гарантія, що ти і твої люди мене не одурите?”

— Гаразд, — мовив Петро, розстібаючи кожуха і дістаючи з-за паса гаманець. — Лови.

Чоловік монети не впіймав, бо затримав погляд на двох пістолях і руків’ї стилета, інкрустованому коштовностями, що стирчали з-за паса прибульця… Піднявши срібняк, він довго розглядав його, навіть попробував на зуб, а тоді сказав: