Золото і кров Сінопа - Страница 85

Потурнак, завваживши, як уважно слухає Сава, і що на його обличчі з’явилася невпевненість, озвався:

— Гетьмане, у цьому світі немає куточка, де хрещена людина почувалася б у безпеці. Торік орда вигнала сто тисяч полону саме з того краю, куди ти прямуєш… — Потурнак замовк. Раптом сказав: — Богдане, у Сінопі я прислав на берег двох дівчат з гарему володаря — польку й молдованку, — вони мали звернутися до тебе від мого імені…

Микошинський спохмурнів.

— Були такі, — відказав неохоче.

— Яка їхня доля?

— Погана. Немає їх більше. Повбивали.

— О, Боже! Хто!?

— Спершу треба запитати, чиїми руками… Не знаю. А от хто — мені відомо достеменно. Це ті, котрі тебе перестріли на шляху у цей світ.

— Кому вони заважали — ті стражденні невільниці?! — озвався Сава.

— Не вони, а я — охоронець здобичі великої. А їхнє перебування у війську діти Кубуся хотіли використати, як привід проти мене. От тих голубок хтось і… Можливо, вони — вбивці були моїми друзями. — Раптом Микошинський подивився на схід, змінився в обличчі: — Ну, ні то ні. Але пам’ятайте: моя пропозиція залишається… В Січі з’явлюся за три місяців.

Він озирнувся, погукав осавула. Сказав:

— Візьми, Мартине, два клунки в обозного, з часток тих, кого не знайшли поміж мертвих, і які не повернулися у військо, та віддай хлопцям. — По миті запевнив: — Можете не сумніватися, дільба була чесною.

— Пробач, Богдане, що не пристаємо на твоє запрошення, — промовив Потурнак. — Батьків потішити мусимо. Братчики після походу, напевне, вже звістку принесли, що ми не повернулися, отже вони вважають нас мертвими. Та й Наталчину батьківщину на Черкащині мусимо навідати. Невідомо тільки, чи залишився там хтось після набігу кримців.

Петро спробував злізти з воза, але тіло його було ще слабе.

— Лежи, лежи, друже, — застеріг гетьман. — Ти щойно з того світу повернувся — мусиш у силу увібратися. Запряг залишимо вам. Повернете, коли з Савою до Січі завітаєте.

— Ні, Богдане, мажара в дорозі стримуватиме. У шатрі відлежуся.

Гетьман з осавулом допомогли Петрові стати на землю, але ноги його підкосилися.

— Віднесіть мене в намет, — попрохав він.

Аптекар, який підійшов, звернувся до Сави:

— Скинь з нього постоли і розітри маззю ноги — від пальців, до колін. А тоді знову одягни, та вкутай добре. М’ясо якесь маєте? Баранину, кажеш?… Приготуйте юшку. М’ясо самі з’їжте, а йому — юшку. Можна з коржем.

Щойно на сході з’явився краєчок сонця, як з балки виїхав обоз, а за ним — перша і друга сотні. Хоч зверху іскрився сніг, на дні яру проте ще плавали пасемця туману. Сава перейшов шлях і наблизився до одного з пригаслих багать, де підкріплялися гетьман, осавул і аптекар. Поряд жували овес їхні осідлані коні.

— Давай, синку, до нашого столу, — запросив Микошинський, киваючи на дерев’яне коритце на снігу, в якому були шматки сала та коржі. — На жаль, кулішу нам не дісталося… Стривай, чим це від тебе тхне? А-а, ліками… Приблудо, ви з Петром зняли з мого серця камінь. Вже й не сподівався вас побачити. І пан осавул також.

— Пане батьку, мене прислав Петро, щоб я побажав вам щасливої дороги…

— Мудре рішення… — усміхнувся Микошинський.

— Але я не тільки з тим прийшов. Три дні тому ми перестріли в степу гурт людей, п’ятеро з яких були кінні, при зброї й багато одягнені, шестеро ж на мулах — чи-то ченці, чи волоцюги. Уздрівши Петра, який вийшов їм назустріч з байраку, четверо з тих, що на мулах кинулися врозтіч, а озброєні кінні приготувалися до бою. Нас вони мали за кримців. І таки зчепилися б, якби Петро не впізнав у двох озброєних вельможах якихось Нечипора та Саська Федоровича. На них був одяг, який у нас не носять — жупани з застібками, крисаті капелюхи з павичевим пір’ям. Вони поверталися від германського імператора в Січ з листом до тебе. Нечипор казав, що своїм походом у Туреччину ти сильно допоміг хрещеному людові.

— А решта троє хто? — поцікавився гетьман.

— Посланці Рудольфа до тебе ж. І ще одне, може, це має значення… Петро сказав, що всі шестеро на мулах, і ті, що втекли, і ті двоє, що зосталися, були руді. Десь такі, як пан осавул. По-нашому ні слова не тямлять. Петро балакав з тими, що зосталися на суміші мов. Їх переслідує інквізиція; до Нечипора і його супутників вони приєдналися, аби з ними вибратися з католицького світу. Знають про нашого Оникія — звідки, не сказали. Ось усе, що я хотів тобі повідомити. — Сава вклонився й намірився йти.

На обличчя Микошинського, яке досі було поблажливо-іронічним, набігла тінь заклопотаності.

— Дякую, Приблудо. Ти приніс важливу звістку. Нечипор і Сасько Федорович — сотники, мої посланці до імператора Рудольфа Другого.

Озвався Нетудихата:

— Поспішили ми, Богдане, з відбуттям…

— Навпаки, забарилися. Скоро холоднеча справжня вдарить. До того мусимо бути під дахом. Старшина ж, що повернулася, разом з писарем Вороновичем дадуть собі раду. Посланцями передасть імператорові нашого в’язня — брата володаря Сінопа. — Раптом Микошинський запитав: — Синку, на якій відстані ви були тоді від Січі?

— Наші шляхи перетнулися так: ми прямували на північний-схід, бо маємо намір вийти у верхів’я Дніпрових порогів. Сасько Федорович казав Петрові, що їм залишилося два-три дні ходу.

— Нащо вони взяли з собою тих волоцюг? — поцікавився Пилип-цілитель.

— Авжеж, — погодився осавул, — мало нечисті прибивається до нашого товариства… Так ще й ці — руді, хай їм чорт!

Микошинський уважно подивився на осавула, посміхнувся.