Золото і кров Сінопа - Страница 86

— Не переживай, Мартине, там — Оникій.

Сава, хоч і не розумів, про що йдеться, але згадав оповідь Петра про тих чотирьох, що втекли. Зовні вони хоч і були як звичайні люди, проте виразами облич, надто поглядами, нагадували Оникія.

— А ті кінні посланці, що з Саськом і Нечипором… Поміж них також хтось був, хе-хе, моєї масті?

— Ні, пане осавуле, — відказав Сава, — то були біляві люди.

— Гаразд, — мовив гетьман. — Все, що зробив би я, зробить писар Воронович. Нас незабаром наздожене гонець від нього. Шлях, яким рухається обоз, писареві точно відомий. — Микошинський обернувся до Сави. — Ну, синку, дай-но обійму тебе на прощання. — Він пригорнув Приблуду, сказав: — Бувай. Гадаю, до наступного походу ти вигадаєш літаючі човни.

— Авжеж вигадає, — додав Нетудихата, — Але для цього треба, щоб у нього вкрали наречену. — Він також пригорнув Саву, а тоді сказав: — Забери, друже, коритце з їжею, бо там, де ви побували про сало навіть згадувати грішно.

Повітря, що текло балкою, донесло до Сави запах м’ясної юшки. Дві жіночі постаті поралися біля казанця на тринозі над ватрою, яку недавно покинули возії. Наблизившись, Сава поклав біля багаття коритце з наїдками, сказав:

— Подарунок від старшини. — По миті запитав: — Як він?

— Молиться, — відказала Наталка.

Тим часом над балкою на сході зажевріло — займався день. Біля одного з двох наметів, за сотню кроків від багаття, п’ятеро коней обступили копицю сіна. Скоро Сава почув кінське форкання, а ще за хвилину — приглушений шатром голос Петра. Вгадувалися тільки окремі слова: “Святий Миколо-Чудотворцю”, “Батько небесний”, “Пречиста Богородице”. За мить почулося: “Господи, це дар, покара чи випробування? Пробач мені — рабові твоєму невдячному, але, благаю тебе, забери від мене ту здатність, яку я набув, опинившись у тому дивному світі. Тільки ти маєш право на таке…” Сава не розумів, про що прохав у Бога його побратим, але йшлося про щось дуже важливе. Петро стояв навколішки на сіні обличчям до сходу сонця, часто хрестився.

— Петре, чи почує тебе Господь? Адже ти відступився від нього!

Потурнак відповів, не озираючись, і та відповідь була немов би продовженням сповіді чи молитви:

— Бувають випадки, коли від тебе вже нічого не залежить, і ти, щоб вижити, стаєш м’яким, немов глина, вдаєш, що дозволяєш обставинам ліпити з тебе все, що їм заманеться. Єдине, чого не слід допускати ні в якому разі, то це щоб заготовка затверділа. Висохне — і вже ніколи не станеш тим, ким уродився.

— Але ж ти прийняв іслам і, отже, затвердів.

— Не іслам я прийняв, а його мораль. Вірую ж у Бога, ознаки якого спостерігаю в більшості людей ісламського і християнського світів, це — доброта, любов, здатність співчувати. Так, я міняв форму безліч разів, але щораз відновлював її у первинному вигляді, бо ніколи не втрачав властивостей того глею, у який колись удмухнув життя Господь — Бог мого народу. — Петро спробував звестися на ноги, але знову впав на коліна. — Не зможу, — сказав, — доведеться тобі…

— Що? — спитав Сава.

— По скарб їхати. Пам’ятаєш, де сховали?

— Знайду.

— Шукати не треба. Поїдеш балкою до решток тарпана, а тоді повернеш назад, і їхатимеш сотню сажнів. На правому схилі камінь, а над ним — кущ терну. Земля вже, мабуть, замерзла, шаблею не колупнеш, отож захопи сокирку. А я тим часом відлежуся на сіні. Якщо в силу уберуся, вирушимо завтра, удосвіта. Якщо ж ні, то післязавтра. Лишилося їхати півтори дні… Ага, візьми два пістолі, на випадок зустрічі з сіроманцями.

ПІСЛЯМОВА

Якщо читач не втратив цікавості до теми підводних човнів…

А. Биховський у книзі “Оповідання про російських кораблебудівників” (1966) пише: “Підводні човни запорожців були першим самобутнім втіленням ідеї підводного плавання. Відомо, що 1595 року під час одного з бойових походів до анатолійського берега, запорозькі козаки, перекинувши догори дном свої легкі судна “чайки”, сховалися під ними і потай підійшли до ворожого узбережжя.”

До цього є кілька зауважень. Перше, щоб підійти до анатолійського берега, не треба було ховатися, бо за винятком тих місць, де стояли міста-фортеці, він — берег був здебільшого пустельний. До Сінопа ж, про який ідеться в романі, зрештою як і до будь-якого тогочасного міста-фортеці, підійти непоміченим було просто неможливо. Друге, “чайки” мали розміри менші за розміри військової каторги і близькі за розмірами до торговельного корабля. Щоб штовхати таке судно, будучи під водою, потрібна велика команда. Повітря, що знаходилося під тим ковпаком, не вистачило б і на чверть години.

А ось що пише французький морський історик Монжері в книзі “Про підводне плавання та війну” (1820): “Запорозькі козаки використовували гребні судна, здатні занурюватися під воду, долати в зануреному стані великі відстані, а потім повертатися назад під вітрилами”.

У своїй книзі Монжері наводить також описання конструкції човнів, здатних плавати під водою. За його описом, запорожці обшивали свої човни ззовні шкірою; корпус їхній накривали герметичною палубою, а над нею встановлювали вертикальну шахту, всередині якої знаходився козак, який оглядав горизонт і управляв судном. Крізь шахту ж надходило всередину й повітря під час плавання в зануреному стані. Човен під водою рухався за допомогою весел. Герметичність у місцях проходу весел досягалася шкіряними манжетами.

Цю конструкцію запорізького підводного човна Монжері дає на підставі свідчень турецьких, балканських істориків, а також публікації статті відомого французького вченого монаха-домініканця Р.Урньє (Фурньє), котрий побував у Константинополі в кінці ХVІ століття, в якій він писав: “Тут мені розповідали надзвичайно неймовірні історії про напад північних слов’ян на турецькі міста й фортеці — вони з’являлися несподівано, вони піднімалися прямо з дна моря і наводили жах на всіх берегових мешканців і воїнів. Мені й раніше розповідали, буцімто слов’янські воїни перепливали море під водою, але я вважав ті оповіді вигадкою. Тепер же розмовляв особисто з тими людьми, котрі були свідками підводних набігів слов’ян на турецькі береги.” Нагадаємо, що мова йде про 1595 рік.